Янковський Олег Іванович

Оле́г Іва́нович Янко́вський (рос. Олег Иванович Янковский; 23 лютого 1944, Джезказган, Казахська РСР, СССР — 20 травня 2009, Москва, Росія) — радянський і російський актор кіно та московського театру «Ленком», режисер. Народний артист СРСР (1991). Лауреат Державних премій СРСР (1987) і РФ (1996 і 2002), почесний президент Сочинського кінофестивалю «Кінотавр». За великий внесок у розвиток театрального мистецтва і багаторічну плідну діяльність нагороджений російськими орденами «За заслуги перед Вітчизною» IV, III і II ступенів. Лауреат ряду вітчизняних і міжнародних кінофестивалів.

Олег Іванович Янковський
рос. Олег Иванович Янковский

Ім'я при народженні	Олег Янковський
Народився	23 лютого 1944(1944-02-23) Джезказган, Казахська РСР, СРСР
Помер	20 травня 2009(2009-05-20) (65 років) Москва, Росія рак підшлункової залози
Поховання	Новодівичий цвинтар
Національність	росіянин
Громадянство	Росія
Діяльність	актор, режисер
Alma mater	Саратовське театральне училище^d (1965)
Роки діяльності	1965 — 2009
Дружина	Людмила Зоріна
Діти	Пилип Янковський
Брати / сестри	Янковський Ростислав Іванович
IMDb	nm0946160

Нагороди та премії





Олег Іванович Янковський у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах

Біографія

Народився 23 лютого 1944 року в родині спадкових дворян (батько — з польсько-білоруської шляхти, мати — з російської дворянської сім'ї).

Батько актора, Іван (Ян) Павлович Янковський, був штабс-капітаном. Наприкінці 1930-х років його з сім'єю вислали до Казахстану. Невдовзі після народження сина Олега — заарештували. Згодом Іван Янковський помирає, і мати Олега, Марина Іванівна Янковська, одна виховує Олега і ще двох його старших братів — Ростислава і Миколу.

Після смерті Сталіна Янковські змогли залишити Середню Азію і переїхати до Саратова. Старший Янковський — Ростислав — у 1957 році перебрався до Мінська, куди через рік забрав і Олега. Ростислав працював актором та грав у місцевому драматичному театрі. Але за першої ж нагоди Олег повернувся до Саратова, закінчив там школу.

Олег хотів стати медиком, але волею обставин вступив до Саратівського театрального училища, яке закінчив у 1965 році. Того ж року він стає актором Саратівського драматичного театру.

Дебютними ролями Янковського в кіно стали роль Генріха Шварцкопфа в картині Володимира Басова «Щит і меч», поставленою по однойменному роману Вадима Кожевникова, і роль червоноармійця Некрасова у фільмі «Служили два товариші» Євгена Карелова. Після виходу фільмів на екран в 1968 році актор відразу став знаменитим.

В 1973 році — на запрошення Марка Захарова — Олег Янковський переходить до московського театру імені Ленінського комсомолу (Ленком).

Починаючи з 1970-х років, Янковський представив ряд цікавих робіт на телебаченні і в кіно. Серед них ролі у фільмах Андрія Тарковського «Дзеркало» і «Ностальгія», Романа Балаяна («Польоти уві сні та наяву», «Бережи мене, мій талісмане», «Обранець»), Михайла Швейцера («Крейцерова соната»), Еміля Лотяну («Мій ласкавий і ніжний звір»), а також в поставлених головним режисером «Ленкома» Марком Захаровим теле- і кінофільмах «Звичайне диво», «Той самий Мюнхгаузен», «Будинок, який побудував Свіфт», «Убити дракона». До безумовних успіхів актора критики також відносили його ролі фільмах «Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона: Собака Баскервілей» Ігоря Масленнікова, «Закоханий за власним бажанням» Сергія Мікаеляна, «Царевбивця», «Фатальні яйця» Сергія Ломкина, «Бідний, бідний Павло» Віталія Мельникова, «Коханець» і «Стиляги» Валерія Тодоровського. Всього Янковський зіграв близько 90 ролей в кіно.

Знявся в декількох українських картинах: «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1983), «Два гусари» (1984), у фільмах Романа Балаяна.

У 2000 році Янковський також дебютував як режисер: разом з оператором Михайлом Аграновичем він представив на суд глядачів фільм «Приходь на мене подивитися».

Олег Янковський є лауреатом премії Ленінського комсомолу (1977), лауреатом Державної премії СРСР (1987), лауреатом Державної премії РРФСР імені братів Васильєвих (1989). У 1991 йому було присвоєне звання народного артиста СРСР.

З 1993 року — Президент Відкритого Російського кінофестивалю в Сочі (МКФ «Кінотавр»).

Олег Янковский помер вранці 20 травня 2009 року в Москві після тривалої хвороби (рак підшлункової залози, виявлений на пізній стадії).

Родина:

Батько — Іван (Ян) Павлович Янковський.
Мати — Марія Іванівна Янковська.
Брат — Ростислав Янковський (1930—2016), актор театру та кіно, народний артист СРСР (1978).
- Племінники — Ігор (род. 1951—2025), актор кіно та Володимир (род. 1960), актор та кінорежисер.
Другий брат — Микола Янковський (1941—2015).
Дружина актора — Людмила Олександрівна Зоріна.
Син Олега Янковського — Пилип — актор та кінорежисер.
Фандера Оксана Олегівна — невістка, російська актриса.
Внуки — Іван (1990) та Єлизавета (1995).

Нагороди

Фільмографія

«Служили два товариші» (1968, Андрій Нєкрасов)
«Щит і меч» (1968, Генріх Шварцкопф; реж. В. Басов)
«Я, Франциск Скорина...» (1969, Франциск Скорина)
«Розплата» (1970, Олексій Михайлович Платов)
«Жди мене, Анно» (1970, Сергій Новіков, журналіст-спецкор з Москви (озвучений іншим актором)
«Біла земля» (1970, Франц Ріттер)
«Про кохання» (1970, Андрій, приятель Миколи)
«Ті, що зберегли вогонь» (1970, Семен; реж. Є. Карелов)
«Несподівані радощі» (1972, актор Льоша Канін)
«Гонщики» (1972, Микола Миколайович Сергачов; реж. І. Масленников)
«Гнів» (1974, Леонте Чеботару)
«Сержант міліції» (1974, «Князь»)
«Премія» (1974, секретар парткому Лев Олексійович Соломахін)
«Дзеркало» (1974, батько; реж. А. Тарковський)
«Під кам'яним небом» (1974, Яшка, шофер-одесит)
«Мій будинок — театр» (1975, Дмитро Андрійович Горєв, провінційний актор-трагік)
«Довіра» (1975, Юрій П'ятаков)
«Чужі листи» (1975, Женя Пряхін; реж. І. Авербах)
«Зірка привабливого щастя» (1975, Кіндрат Федорович Рилєєв; реж. В. Мотиль)
«Полковник у відставці» (1975, син полковника, Олексій)
«Довга, довга справа...» (1976, слідчий Воронцов)
«Слово для захисту» (1976, Руслан Шеверньов, наречений Ірини; реж В. Абдрашитов)
«Сімдесят два градуси нижче нуля» (1976, Сергій Попов, штурман)
«Солодка жінка» (1976, Тихон Дмитрович Соколов)
«Сентиментальний роман» (1976, Ілля Городницький, брат Сьомки; реж. І. Масленников)
«Зворотний зв'язок» (1977, Леонід Олександрович Сакулін)
«Відкрита книга» (1977, Раєвський, видавець листів актриси Кречетової до професора Лебедєва)
«Поворот» (1978, Віктор Вєдєнєєв; реж В. Абдрашитов)
«Мій ласкавий та ніжний звір» (1978, Сергій Петрович Камишев; реж. Е. Лотяну)
«Звичайне диво» (1978, господар (Чарівник); реж. М. Захаров)
«Той самий Мюнхгаузен» (1979, Барон Мюнхгаузен; реж. М. Захаров)
«Ми, що нижче підписалися» (1981, Геннадій Михайлович Семенов (член комісії); реж. Т. Ліознова)
«Повісті Бєлкіна. Постріл» (1981, граф; реж. П. Фоменко)
«Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона: Собака Баскервілів» (1981, Джек Степлтон; реж. І. Масленников)
«Капелюх» (1981, Дмитро Денисов; реж. Л. Квініхідзе)
«Польоти уві сні та наяву» (1982, Сергій Іванович Макаров; реж. Р. Балаян, кіностудія ім. О. Довженка)
«Закоханий за власним бажанням» (1982, Ігор Брагін)
«Будинок, який побудував Свіфт» (1982, Джонатан Свіфт; реж. М. Захаров)
«Вечори на хуторі біля Диканьки» (1983, Оповідач; реж. Ю. Ткаченко, Укртелефільм)
«Ностальгія» (1983; реж. А. Тарковський)
«Поцілунок» (1983, поручик Михайло Рябович; реж. Р. Балаян, кіностудія ім. О. Довженка)
«Два гусари» (1984, граф Федір Іванович Турбін / граф Турбін-молодший; реж. В. Криштофович, кіностудія ім. О. Довженка)
«Бережи мене, мій талісмане» (1986, Олексій Петрович Дмитрієв, журналіст; реж. Р. Балаян, кіностудія ім. О. Довженка)
«Крейцерова соната» (1987, Василь Позднишев; реж. М. Швейцер)
«Філер» (1987, Петро Васильович Воробйов, учитель гімназії; реж. Р. Балаян, кіностудія ім. О. Довженка)
«Убити дракона» (1988, Дракон; реж. М. Захаров)
«Диктатура совісті» (1988, фільм-спектакль), Фрідріх Енгельс)
«Паспорт» (1990, Боря, емігрант із СРСР; реж. Г. Данелія)
«Царевбивця» (1991, психіатр Смирнов/ Микола II; реж. К. Шахназаров)
«Сни про Росію» (1992, Кирило Лаксман, академік; реж. Дзюнйя Сато, Росія—Японія)
«Я — Іван, ти — Абрам» (1993, Князь)
«Німий свідок» (1994, Ларсен)
«Терра інкогніта» (1995, Оді Атрагон, письменник)
«Фатальні яйця» (1995, Володимир Іпатійович Персиков, професор)
«Ревізор» (1996, Аммос Федорович Ляпкин-Тяпкін, суддя)
«Шизофренія» (1997, камео)
«Аліса» (1997, Кутц; Франція)
«Райське яблучко» (1998, Жора, культпрацівник)
«Китайський сервіз» (1999, Дмитро Петрович Строганов, граф)
«Бременські музиканти & Co» (2000, старий Трубадур, батько Трубадура; реж. О. Абдулов)
«Спогади про Шерлока Холмса» (2000, Джек Степлтон)
«Приходь на мене подивитися» (2000, Ігор; також — співрежисер-постановник фільму)
«Людина, яка плакала» (2000, батько Сьюзі; Велика Британія—Франція)
«Прокрустове ложе» (2001, Джордж Ладіма; Молдова—Румунія)
«Блазень Балакірєв» (2002, фільм-спектакль, Петро Великий)
«Коханець» (2002, професор Дмитро Чаришев; реж. В. Тодоровський)
«Бідний, бідний Павло» (2003, Петро Олексійович Пален, граф, військовий губернатор Санкт-Петербурга; реж. В. Мельников)
«Чайка» (2005, фільм-спектакль, Борис Олексійович Тригорин, белетрист)
«Доктор Живаго» (2005, Віктор Комаровський; реж. О. Прошкін)
«Без вини винуваті» (2008, Григорій Львович Муров; реж. Г. Панфілов)
«Райські птахи» (2008, Микола; реж. Р. Балаян, Україна)
«Стиляги» (2008, Брусніцин-ст. (Батько Фреда); реж. В. Тодоровський)
«Одруження» (2009, фільм-спектакль, Жевакін, моряк)
«Анна Кареніна» (2009, Олексій Олександрович Каренін; реж. С. Соловйов)
«Цар» (2009, митрополит Пилип (Количов) — остання роль в кіно; реж. П. Лунгін) та ін.