Ягве (ймовірне прочитання від палеоєвр. 𐤉𐤄𐤅𐤄; івр. יהוה; тетраграматон, через дав.-гр. Ἰευώ; також менш вірогідні прочитання, розповсюджені в українській мові — Єгова та Яхве) — давньосемітське божество, пов’язане з явищами природи та війною. Міг опікуватися прісними водами, силами вітру, ремеслами та зокрема металургією. Також головне божество у юдаїзмі та християнстві та одне з імен Бога. У ранніх біблійних текстах Ягве зображується як бог бурі та воєнний покровитель. Йому також приписували роль божества родючості. Культ Ягве зародився в Південному Леванті — імовірно серед напівкочівних племен Шасу. Єгипетські джерела кінця XV – середини XIV ст. до н.е. згадують «землю шасу Ягве», що може свідчити про раннє визнання божества під цим ім’ям. Зі становленням держав Ізраїль та Юдея, Ягве стає провідним (монотеїстичним) божеством. Загалом вважається, що доконаний монотеїзм утверджується пізніше — на час вавилонського полону (6 ст. до н.е.).
| Ягве יהוה | |
|---|---|
Монета з Гази в Південній Філістії, четверте століття до нашої ери, період єврейського підпорядкування останньому перському царю, має єдине відоме зображення цього єврейського божества. Літери YHW викарбувані трохи вище яструба(?), якого бог тримає у витягнутій лівій руці. | |
| давньосемітське божество, пов’язане з явищами природи та війною | |
| Божество в | юдаїзм, Свідки Єгови, Яхвізмd, християнство і ancient Israelite religiond |
| Ім'я іншими мовами | англ. Yahweh, укр. Ягве |
| В інших культурах | Ель |
| Медіафайли у Вікісховищі | |
В угаритській міфології — син Еля, відомий своєю перемогою у двобої з Ямом — богом морських вод (популярним, втім, є й ототожнення Ягве з Ямом, опонентом якого в угаритських міфах виступає Баал (Баал-Хаддад)).
Еріх Церен вбачав в Ягве ще й риси «місячного» божества, проте зазвичай функції бога Місяця в західних семітів виконував інший представник пантеону — Єрих (чиє ім'я означає «Місяць»).
Ім'я бога
В авраамічних релігіях ім’я Бога Ізраїлю походить від тетраграматона (дав.-гр. τετραγράμματον τετραγράμματον, «чотирибукв’я»), тобто чотирьох єврейських літер יהוה (йод – гей – вав – гей), що передають консонантний корінь YHWH (українською частіше подають як ЙГВГ). Цей запис є найдавнішим відомим написанням імені Бога в юдейській традиції. У біблійних книгах тетраграматон трапляється понад 6 800 разів, та не вживається лише у книзі Естер, Пісні пісень і Екклезіясті.
Реконструкція вимови
Оскільки в староєврейському письмі тривалий час не позначалися голосні, точна первісна вимова імені יהוה (YHWH) залишається предметом реконструкції. У біблійному івриті деякі приголосні (так звані іммот кріа, «матері читання» — mater lectionis) іноді позначали голосні, але їхня роль була непослідовною, тому прочитання імені за написанням неможливе.
Транслітерація тетраграматона у стародавніх авторів
Древні автори, які чули вимову тетраграматона від євреїв у давнину, а інколи безпосередньо володіли єврейською або арамейською мовами (Оріген, Епіфаній Кіпрський, Ієронім Стридонский, Феодорит Кирський), дають транслітерацію цього слова у своїх творах, змальовуючи звичаї юдеїв.
| Діодор Сицілійський (90 — 30 рр. до н. е.) | Іао́ (Ἰαὼ) | |||
| Іриней Ліонський (II ст) | Іао́ (Ἰαὼ) | |||
| Климент Александрійський (II ст) | Іаоу́ (Ἰαού) | |||
| Оріген (III ст) | Іа́ (Ἰὰ) | Аіа́ (Ἀῐά) | Іао́ (Ἰαὼ) | Іаве́ (Ἰαβέ) |
| Епифаній Кіпрський (IV ст) | Іа́ (Ἰά) | Іаве́ (Ἰαβέ) | ||
| Єроним Стридонський (IV век) | Іа (Ia) | Іахо (Iaho) | ||
| Феодорит Кирський (V век) | Іа (Ἰα) | Аіа́ (Ἀῐά) | Іао́ (Ἰαὼ) | Іаве́ (Ἰαβέ) |
| Порфирій, якого цитує Євсевій Кесарйский (IV ст) | Ієво́ або Іеуо́ (Ἰευώ) | |||
| Порфирій, якого цитує Феодорит Кирський (V ст) | Іао́ (Ἰαὼ) |
Масоретська традиція
У період між V і X ст. н.е. єврейські книжники — масорети — створили систему крапкових голосних позначок (нікуд), щоб фіксувати вимову біблійного тексту. У тих місцях, де потрібно було читати інше слово, ніж написане, у маргіналіях вказували читання (кере), а в тексті залишали написання (кетів). Для кількох частовживаних випадків це читання стало постійним — qere perpetuum. Найвідоміший приклад — тетраграматон: його не вимовляли, а замінювали словом אֲדֹנָי (Адонай, «Господь»), або, якщо поруч у тексті вже стояло «Адонай», — אֱלֹהִים (Елохім, «Бог»).
Масорети свідомо накладали голосні від Адонай або Елохім на приголосні יהוה, що породило гібридні форми יְהֹוָה (Yehovah) і יֱהֹוִה (Yehovih) — нереальні з погляду граматики слова, призначені лише для того, щоб читач не вимовляв тетраграматон. Найдавніші повні рукописи з такою вокалізацією — Алеппський кодекс і Ленінградський кодекс (X–XI ст. н.е.).
Реконструкції первісної вимови
Сучасний науковий консенсус полягає в тому, що первісна вимова тетраграматона звучала приблизно як Ягве (יַהְוֶה). На це вказують:
- передача форми ΙΑΩ (Iao) у грецьких рукописах Септуагінти (зокрема, 4Q120, І ст. до н.е.);
- самаритянська традиція збереження форми Yabe;
- теофорні імена з елементом -yahu / -yah (наприклад, Ісая — Yesha‘yahu, «Ягве рятує»);
- свідчення отців Церкви II–IV ст., які знали це ім’я в грецькій формі Iabe або Iaoue.
Такі автори, як Пол Жуон і Такаміцу Мураока, вказують:
| Кере є יְהֹוָה — Адонай, тоді як кетів, імовірно, יַהְוֶה, згідно з давніми свідченнями» | ||
— (Grammar of Biblical Hebrew, §16 g) | ||
У XIX ст. Smith’s Bible Dictionary вже зазначав:
| Якою б не була істинна вимова, майже напевно це не «Jehovah» |
Видатний гебраїст Вільгельм Ґезеніус дійшов того самого висновку: найімовірніше, форма יַהְוֶה (Yahweh) відбиває давню самаритянську вимову, тоді як Yehovah є пізнішою масоретською гібридною формою.
Вимова «Ягве» використовується в християнському світі вже понад 200 років, але в більшості перекладів Біблії на українську мову зустрічається дуже рідко (Вих 6:3, Вих 15:3) і замінено на інші імена (в основному Господь).
Етимологія
Найдавніші прямі згадування імені Ягве (як божества) відомі у палеоєврейському письмі — ранній формі давньоєврейського алфавіту, яким писали до вигнання у Вавилон. Цей запис, який складається із чотирьох знаків, називають тетраграматон (יהוה, YHWH). Дослідники продовжують обговорювати етимологію цього імені, висуваючи численні лінгвістичні, історичні та культурні гіпотези, що виходять за межі власне семітських мов.
За традиційною біблійною інтерпретацією (Вихід 3:14), ім’я Ягве пов’язується з єврейським дієсловом היה / הוה (h-y-h / h-w-h, «бути»), звідки походить вислів אהיה אשר אהיה (Ehyeh asher ehyeh — «Я є той, хто є» або «Я буду, ким буду»). Цей уривок, на думку більшості дослідників, відображає радше богословське тлумачення, а не справжню етимологію, і репрезентує спробу пояснити значення божественного імені в контексті теології існування та постійної присутності Бога.
Лінгвісти і семітологи здебільшого погоджуються, що יהוה є формою дієслова hāwāh або hāyāh у каузативному (hif‘il) або імперфектному стані, і тому може означати «той, хто приводить до буття», «той, хто спричиняє існування» або «він викликає буття». За Джеффрі Парке-Тейлором, ім’я Ягве виражає ідею активної, динамічної дії Бога — «Той, хто дає буття», на відміну від простої статики «той, хто є». Деякі філологи вказують, що первісно дієслівна основа могла означати також «дихати» або «віяти», що співвідноситься з образом Ягве як бога бурі або стихій.
Існують також гіпотези, які виводять ім’я Ягве за межі семітських мов. Зокрема, висувається ханаансько-кенійська теорія, яка пов’язує походження культу Ягве з традиціями південного Леванту та Мідіану, де божество могло мати риси бога вогню або гірської блискавки, пов’язаного з ремісничими (металургійними) культами. Цю гіпотезу підтримують знахідки єгипетських джерел XIV–XIII ст. до н.е., які згадують «землю Шасу Ягве», що може свідчити про географічно південне походження цього культу.
У XX ст. лінгвісти намагалися відновити первісну фонетичну форму імені на підставі міжмовних паралелей. А. Бауер і В. Ф. Албрайт пропонували реконструкцію Yahwī або Yawā, яку тлумачать як «він творить» або «він спричиняє». Франк М. Крос та Марк С. Сміт порівнюють форму yahwi- / yahu-, що зустрічається в аморейських та угаритських теофорних іменах (наприклад, Yahwi-Dagan), із коренем «бути» в аккадській мові (ibašši-DN — «він існує як божество»), що підсилює зв’язок між Ягве й семітським концептом «існування» або «вічного буття».
Інші дослідники, серед них Н. Амзаллаг і Т. Ремер, припускають, що первісна форма могла мати коротке звучання Yahu / Yaho, яке збереглося у складі староєврейських імен (наприклад, Єшаягу / Ісая — «Ягве рятує»). Такі варіанти вважаються архаїчними відбитками давнішої вимови, що згодом закріпилася у формі Yahweh.
Загалом сучасна біблієзнавча та лінгвістична наука сходиться на тому, що ім’я Ягве найімовірніше є дієслівною формою семітського кореня h-y-h / h-w-h, що виражає ідею буття, дії та причинності, і передає уявлення про Бога як «того, хто існує вічно і надає буття всьому сущому».
Зародження культу Ягве
Ягве у семітській релігійній системі
Ранні семітські релігії не були монотеїстичними — це були складні політеїстичні пантеони, у яких кожне божество виконувало власну функцію, займало певну територію та відігравало соціальну роль. Ягве, за більшістю сучасних гіпотез, виник у цьому контексті як регіональне або племінне божество південного Леванту, тобто не в самому Ізраїлі, а на його південних околицях — у Мідіяні, Едомі, Сеїрі та Темані. Вірогідно, зародження культу розпочалося наприкінці бронзової доби або на початку залізної.
Єгипетські тексти часів фараона Аменхотепа III згадують у географічних списках назву «земля шасу Ягве» (єгипет. 𓇌𓉔𓍯𓅱, yhwꜣw), що локалізується між Едомом і Сінайським півостровом. Це вважається першим позабіблійним свідченням імені Yhw(h), яке більшість дослідників ідентифікують як ранню форму тетраграматону יהוה. Існує ще єгипетський папірус 14-13 ст. до н. е., де ймовірно може бути навіть раніша згадка імені Ягве, а саме в імені власника — «мій повелитиль пастир Ягве», але наразі це лише припущення.
Шасу (š3sw «ті, що йдуть пішки») були напівкочовими племенами пастухів і торгівців, які мешкали між південним Ханааном, Негевом і північним Сінаєм. Саме з цієї території, за біблійною традицією, «Господь приходить із Теману», що відповідає образу Ягве як божества, пов’язаного з південними гірськими районами.
| Бог іде від Теману, і Святий від Парану гори. Села. Велич Його вкрила небо, і слави Його стала повна земля! | ||
— (Авв. 3:3) — Українська Біблія. Переклад Огієнко 1962 р. | ||
| Господи, — як Ти йшов із Сеїру, як виходив із поля едомського, то тремтіла земля, також капало небо, і хмари дощили водою. | ||
— (Суд. 5:4) — Українська Біблія. Переклад Огієнко 1962 р. | ||
Деякі вчені припускають, що культ Ягве міг поширитися до Ізраїлю через кенійську або мідіянську традицію. Згідно з так званою кенійською гіпотезою, божество Ягве було принесене на північ уздовж караванних шляхів між Єгиптом та Ханааном, можливо, через контакти племен мідіянців і кеніїв, серед яких перебував Мойсей. Цю ідею підтримують географічні зв’язки біблійних текстів з Едомом і Сеїром, а також відсутність культу Ягве в центральному Ханаані в ранніх джерелах.
Хоча деякі археологи (зокрема Крістіан Фревель) припускають, що написи «Ягве Теману» можуть позначати пізнішу присутність божества в цьому регіоні, а не його походження, більшість дослідників погоджується з тим, що культ Ягве мав південносемітське коріння, пов’язане з територіями Едому, Теману та Парану.
На думку Франка Мура Кроса, Ягве спочатку був південним богом війни, бурі та грому, подібним до фінікійського Баала чи аммонітського Молоха. У ханаанській міфології такі боги виступали «воїнами небесного війська», переможцями хаосу. Згодом Ягве був асимільований у пантеон Ізраїлю, де зайняв місце верховного божества — витіснивши старшого Еля і перейнявши деякі риси Ваала.
Деякі дослідники вказують на спільне коріння Ягве з божествами типу Ям (море), Баал (грім), Ашшур (війна) — усі вони персоніфікували природну силу, часто уособлену як бог грози. Семітський корінь hwy / hwh («вітер, дихання») може лінгвістично підсилювати цей образ: «той, хто віє» або «той, хто дихає бурею». У гімнах і пророчих текстах Ягве описується саме як «той, хто їде на хмарах» (rokhev ba‘avot), «чий голос — грім», «що рухає пустелю» тощо (Пс. 18:8-14; Іс. 30:30):
| Небо звіщає про Божую славу, а про чин Його рук розказує небозвід. | ||
— (Пс. 18:2) — Українська Біблія. Переклад Огієнко 1962 р. | ||
| І Господь дасть почути велич голосу Свого, опускання ж рамена Свого покаже у гніві бурхливому та в огняно́му жеру́щому полум'ї, у бурі й дощі, та в камінному граді! | ||
— (Іс. 30:30) — Українська Біблія. Переклад Огієнко 1962 р. | ||
Південне походження культу
Південна локалізація походження Ягве підтримується низкою біблійних свідчень:
- «та й сказав: Господь від Сінаю прибув, і зійшов від Сеїру до них, появився у світлі з Парану гори, і прийшов із Меріви Кадешу. По правиці Його огонь Закону для них. (Повт. 33:2);
- «Господи, як Ти йшов із Сеїру, як виходив із поля едомського, то тремтіла земля, також капало небо, і хмари дощили водою. Перед Господнім лицем розпливалися гори, цей Сінай перед Господом, Богом Ізраїля. (Суд. 4:4-5);
- «Бог іде від Теману, і Святий від Парану гори. Села. Велич Його вкрила небо, і слави Його стала повна земля!» (Ав. 3:3).
Гіпотеза Мідіянів-Кеніїв
Ці географічні орієнтири розташовані в регіоні Едому — Мідіяну — Сінаю, що вказує на ймовірне південно-семітське походження культу Ягве. Археологи (Вільям Девер, Ізраєль Фінкельштейн) пов’язують його з кенійськими та мідіянськими племенами, які згодом інтегрувалися до ізраїльських спільнот.
Це підтверджують і деякі моменти зі Старого Завіту. Так, Каїн, який можливо походив з кеніїв отримав «захисний знак» від Бога (Бт. 4:15), а самі кенії вказані як нащадки рехавітів, кочевників які поклонялися Ягве (1 Хр. 2:55). Також припускають, що спочатку Ягве міг бути богом гір або вулканів — покровителем кочових металургів (якими були кенії), чий вогонь і дим асоціювалися з присутністю божества. Звідси біблійні образи «вогню, що сходить на гору», і «Ягве, який з’являється в блискавці» (Вих. 19:16-19).
Рання залізна доба (1200–1000 рр. до н.е.)
Період ранньої залізної доби (близько 1200–1000 рр. до н.е.) є часом формування окремої ізраїльської культури. Згідно з сучасним археологічним і історико-релігійним консенсусом, жодних істотних відмінностей у мові, матеріальній культурі та побуті між ханаанцями та ранніми ізраїльтянами не існувало. Відповідно, ранню ізраїльську релігію розглядають як регіональний варіант ханаанської, що включала шанування таких богів, як Ель — верховний бог пантеону, Ашера — його супутниця, і Баал — бог грому, бурі та родючості.
Поступово Ягве був ототожнений з Елєм, старшим богом ханаанітів. У давніх текстах Ель називається «Батьком богів» (’ab elohim) і «Творцем створінь» (qoneh ha-shamayim). Ізраїльська релігія не відкинула Еля, а злила його з образом Ягве — тому в Біблії зустрічається поєднання: Ель-Ягве, Ягве-Елохім. Поряд з цим тривав культ інших божеств — насамперед Ашери, богині-матері, яку в деяких текстах і археологічних написах називають «Ашера Ягве». Таке уявлення про Ягве цілком узгоджується з функціями богів грому типу Баала, і частина образів буревісного божества, ймовірно, була запозичена з ханаанського культу Баала.
Взаємозв’язки з едомським богом Коса
В межах кенійської гіпотези окремі дослідники припускають, що едомське божество Кос (קוס, Qōs) могло бути тісно споріднене з Ягве, а можливо, навіть являло собою титул того самого бога, а не окреме божество. Обидва культи походять із південного регіону (Едом, Теман), і мають подібні риси: воєнний характер, уявлення про божество-громовержця, пов’язане з горами та пустелею.
На цю спорідненість побічно вказують і біблійні сюжети. Так, Доег едомітянин (1 Сам. 21-22) не має труднощів із поклонінням Ягве в єврейських святилищах, що свідчить про відсутність різкого релігійного розмежування між едомітським і ізраїльським богослужінням.
Водночас Танах ніколи прямо не згадує ім’я Коса, на відміну від аммонітського бога Мілкома чи моавітського Кемоша. Це може пояснюватися тим, що схожість між Косом і Ягве була настільки великою, що викликала теологічні труднощі з розмежуванням. Деякі дослідники вважають, що під час формування монотеїзму євреї свідомо уникали згадування цього імені, аби не допустити плутанини між двома богами.
Інша думка полягає в тому, що Ягве та Кос від початку були різними божествами, а відсутність Коса у біблійних текстах є результатом пізніших конфліктів між юдеями та едомітами доби Другого храму, коли Едом розглядався як вороже царство.
Пізня залізна доба (1000–586 рр. до н.е.)
У пізню залізну добу на території Леванту сформувалися державні утворення, кожне з яких мало власне національне божество. Богом моавітян був Кемош, аммонітян — Мілком, едомітян — Кос (Qōs), а ізраїльтян — Ягве. У кожному з цих царств цар виступав не лише політичним володарем, а й головою національного культу, тобто «намісником» або «вікарієм» свого божества на землі.
Ягве займав роль державного бога спочатку в Царстві Ізраїль (X ст. до н.е.), а згодом — у Царстві Юдея, яке, за археологічними та текстовими даними, сформувалося приблизно століттям пізніше. При цьому в Біблії ніколи не зустрічається вислів «Бог Юдеї», що свідчить про те, що культ Ягве вважався спільним для обох царств.
З часом, особливо після релігійних реформ царів Єзекії та Йосії (VIII–VII ст. до н.е.), культ Ягве став єдиним дозволеним у Юдеї, і риси політеїзму були поступово витіснені — це стало передумовою становлення монотеїзму.
Деякі дослідники вважають, що широке поширення монотеїзму почалося у VIII ст. до н.е., як відповідь на неоасирійську експансію, яка змусила юдеїв осмислити свого Бога як єдиного володаря світу.
Ягве та жіночі божества
Археологічні та текстові джерела свідчать, що в ранній ізраїльській релігії культ Ягве не був строго монотеїстичним. У написах, знайдених у Кунтілет Аджруд та Хірбет ель-Ком (VIII–VII ст. до н.е.), згадується «Ягве Самарії та його Ашера», що вказує на можливу жіночу божественну пару Ягве.
За даними елефантинських папірусів (V ст. до н.е.), єврейська громада на острові Елефантина в Єгипті поклонялася Ягве, поруч із яким фігурує жіноче божество — Анат-Ягу. Деякі дослідники вбачають у цьому відгомін давнішої традиції, де Ягве мав супутницю — або Ашеру, або Анат.
Культ богині Ашери був широко поширений у Палестині принаймні до Вавилонського полону. На це вказують численні теракотові фігурки, знайдені в житлових і культових комплексах Юдеї та Самарії. У біблійних текстах пророки, зокрема Єремія, згадують поклоніння «цариці небесній» (Єр. 7:18; 44:17–19), що може відображати саме цей синкретизм.
У більш пізній юдейській традиції ці уявлення поступово зникають: Ашера перетворюється на символ ідолопоклонства, а Ягве — на єдиного трансцендентного Бога.
Ягве в юдаїзмі
Поступове формування уявлення про Ягве як єдиного Бога Ізраїлю стало центральним процесом становлення юдаїзму. Початки цього процесу сягають доби пізнього залізного віку (X–VII ст. до н.е.), коли відбувався перехід від регіонального культу до релігії національного Бога.
Від політеїзму до монотеїзму
У ранній ізраїльській релігії Ягве був головним, але не єдиним богом. Археологічні дані свідчать, що у період суддів і раннього царства поряд з ним шанували Еля, Баала, Ашеру, Астатру та інші локальні божества. Пророчі тексти VIII–VII ст. до н.е. (зокрема, Осія, Єремія, Ісая) відображають боротьбу проти цих культів і поступове утвердження Ягве як єдиного володаря неба й землі.
Франк Мур Крос і Марк Сміт описують цей процес як еволюцію від монолатрії до монотеїзму — тобто від шанування Ягве як «головного серед богів» («Ягве — Бог над богами», Пс. 136:2) до заперечення існування будь-яких інших божеств («Немає іншого, крім Мене», Іс. 45:5).
Особливу роль відіграли реформи царів Єзекії (бл. 715–687 до н.е.) та Йосії (бл. 640–609 до н.е.), які централізували культ у Єрусалимському храмі, заборонили місцеві святилища та ліквідували зображення Ашери (2 Цар. 23:4–7). Саме тоді виникає ідея виняткової приналежності Ягве народу Ізраїлю: «Я — ваш Бог, і ви будете Моїм народом» (Єр. 7:23).
Після вавилонського полону (VI ст. до н.е.) відбувається радикальне богословське переосмислення: Ягве постає не лише Богом Ізраїлю, а Творцем і Володарем усіх народів (Іс. 45:7). Саме в цей період формується монотеїстичне кредо: «Слухай, Ізраїлю! Ягве, Бог наш, Ягве є єдиний» (Втор. 6:4).
Святість і невимовність імені
У післяполонну добу вимова тетраграматону стала вважатися надзвичайно сакральною і забороненою для публічного вжитку, щоб уникнути її зловживання чи профанації. В усному читанні Писання його замінювали словами אדני (Адонай, «Господь») або השם (Га-Шем, «Ім’я»). В арамейських перекладах (Таргумах) імені Ягве відповідало מרא (Мара — Господь), а у грецькому перекладі Септуагінти (III ст. до н.е.) — Κύριος (Киріос, «Господь»).
Масорети (V–X ст. н.е.) при внесенні вокалізаційних знаків у текст Біблії розміщували голосні від слова «Адонай» під приголосними יהוה, що створювало комбінацію יְהֹוָה (Yehovah). Це не передавало справжню вимову, а лише вказувало читачеві, що треба промовляти «Адонай». Саме з цього поєднання пізніше в європейській традиції з’явилася форма Єгова.
Заборона вимови імені мала сакральний характер: воно вважалося проявом безпосередньої присутності Бога. У юдейських джерелах зазначається, що справжню вимову могли знати лише первосвященники, які вимовляли її один раз на рік — у день Йом-Кіпур у Святе-святих. З часом навіть ця практика була припинена.
Богословське осмислення
У юдейській теології Ягве (або, як заведено казати в юдаїзмі, אדני (Адонай, «Господь») або השם (Га-Шем, «Ім’я»)) постає як єдиний, неподільний і «Вічний Бог» (принцип ехад), що є центральним догматом віри, викладеним у молитві Шма Ісраель (Втор. 6:4). Його сутність є абсолютно трансцендентною (поза цим світом), тобто він не обмежений простором, часом чи будь-якими фізичними атрибутами, що виключає будь-яке антропоморфне зображення чи уявлення. Цікавим є й те, що в ранніх біблійних творах можна прослідкувати певний антропоморфізм Ягве, проте він зникає у більш сучасних творах Біблії.
Провідна тема завіту
Центральним у розумінні Ягве є його роль як Бога Завіту (беріт; בְּרִית). Біблійний завіт є двосторонньою угодою:
- Вибір Ізраїлю (бехіра; בְּחִירָה): Ягве обирає народ Ізраїлю не через його чисельність чи могутність, а через свою суверенну волю.
- Вимога вірності (емет; אֱמֶת): Натомість народ повинен виконувати Тору, яка є божественним одкровенням. Виконання заповідей є шляхом до виправлення світу (тіккун олам; תִּיקּוּן עוֹלָם). Бог Завіту також є Богом Виходу, що найяскравіше проявилося у виведенні Ізраїлю з єгипетського рабства. Ця подія є ключовим свідоцтвом його могутності та вірності своїм обітницям.
Рабинський Юдаїзм і Маймонід
У рабинському юдаїзмі ім’я Ягве перестає вимовлятись уголос — замість нього вживається Адонай, «Господь» або Га-Шем, «Ім’я». Це частина традиційного «захисного бар’єра» довкола святості Бога. Як писав В. Ф. Олбрайт, рабини «будували огорожу навколо святості Бога» — замінюючи його ім’я термінами, що позначали його аспекти: Мемра (Слово), Шехіна (Присутність), Панім (Обличчя). Цей процес утвердив у свідомості вірян відчуття нумінозності (інтенсивний релігійний досвід, пов'язаний з переживанням таємничої, могутньої та жахливої божественної присутності), тобто таємничої сили, що «оточує саму особу Бога». Поступово тетраграматон YHWH сприймається не як вимовне ім’я, а як символ Божої присутності, що вимагає страху й побожності.
Мойсей Маймонід (1138–1204), раціоналіст і філософ, розвиває ідею, що ім’я Ягве — вираження сутності буття, а не просто позначення. Він трактує його в дусі філософського монотеїзму: «Ім’я Ягве означає «Той, Хто Є», тобто Буття саме по собі, вічне, без початку і кінця».
Таким чином, Маймонід пов’язує тетраграматон з ідеєю онтологічного Бога, близькою до Арістотелевої «першопричини». На відміну від містиків, він уникає будь-яких езотеричних спекуляцій і виступає проти персоніфікацій чи магічного уживання Імені.
Кабалістичне розуміння
Кабала, що формується в Іспанії в XII–XIII ст., бачить в імені Ягве ключ до структури Всесвіту. У Сефер га-Зогар («Книга сяйва»), приписуваній раббі Шимону бар Йохаю (упорядкована Моше де Леоном), тетраграматон трактується як космічна формула: чотири літери YHWH відповідають чотирьом рівням буття і божественним шарам.
Кабалісти вважали, що повторення або медитація над літерами Імені може відкрити шлях до споглядання «Божого світла», про яке вже натякала псалмова містика. У книзі Багір навіть згадується «ім’я з дванадцяти» і «з сімдесяти двох літер», складене з різних комбінацій тетраграматона, що мало магічну силу. Містицизм при цьому не відкидав традицію, а радше протестував проти формалізму, намагаючись повернути досвід живого контакту з Божественним
Ягве у християнстві
Деякі дослідники пов’язують зародження ранньохристиянського руху з есейським середовищем — релігійною течією, що виникла в Юдейській пустелі у II–I ст. до н.е. Есеї вирізнялися суворим аскетизмом і символічним тлумаченням Писання, відходячи від офіційного храмового культу Ягве в Єрусалимі. На відміну від фарисеїв чи садукеїв, вони наголошували на духовній чистоті та «внутрішньому світлі» як прояві Божої присутності. Деякі історики релігії вбачають у цьому зародки ідеї про «Боже світло», яке в ранньохристиянській символіці ототожнюється з Христом і Святим Духом.
У християнській традиції саме ім’я Ягве поступово зникає з ужитку вже в елліністичну добу. В перекладі Септуагінти (ІІ–І ст. до н.е.) замість тетраграматону систематично використано слово Κύριος (Kyrios) — «Господь». Це стало головним позначенням Бога у грецькомовному світі й згодом закріпилося в латинській Біблії як Dominus, а пізніше — у більшості європейських мовних традицій як «Господь»
У Новому Завіті термін Kyrios застосовується і до Бога Отця, і до Ісуса Христа, що сприяло формуванню богословського ототожнення Ісуса з божественним Ягве Старого Завіту. У євангельських текстах кілька разів зустрічається вислів Ісуса ἐγώ εἰμι («Я є»; Ів. 8:58), який багато християнських авторів розглядали як прямий відгук до божественного самовизначення у Вих. 3:14 («Я є Той, Хто є»).
Переосмислення образу Бога
З утвердженням християнської доктрини Трійці (IV ст.) поняття Ягве було повністю інтегроване у нову систему богословських уявлень. Бог Ягве тлумачиться як вічна сутність (ousia), спільна для трьох іпостасей — Отця, Сина та Святого Духа. При цьому старозавітні риси Ягве — як Бога воїна, ревнивого й територіально прив’язаного — поступово трансформуються у філософське розуміння Бога як абсолютного, позачасового і трансцендентного буття.
Поява в християнській традиції Ісуса Христа як втіленого «Сина Божого», а згодом утвердження догмату про Трійцю (бл. IV ст.) істотно змінили богословське розуміння Ягве. Якщо у старозавітних текстах Ягве постає як особистісний Бог Ізраїлю, ревнивий охоронець Завіту й активний учасник історії, то у християнстві цей образ поступово трансформується у поняття Бога Отця — вічного, безначального й трансцендентного джерела буття.
Цей зсув від конкретного національного Бога до універсального абсолюту був зумовлений як елліністичним впливом, так і спробою синтезу біблійного одкровення з грецькою філософією. Отці церкви, зокрема Климент Александрійський, Оріген і Григорій Ніський, інтерпретували Ягве не лише як Бога Ізраїлю, а як джерело всього, що існує.
У результаті християнське богослов’я не просто відсунуло Ягве на другий план, а включило його у нову систему понять, де ім’я стало символом вічного Бога-Творця, відокремленого від конкретного етносу та історії. Відтак семітське походження імені було забуте, а образ Ягве — переосмислений у термінах універсального монотеїзму та неоплатонічної метафізики.
Ягве в ісламі
Зв’язок із авраамічною традицією
У мусульманській традиції Бог Абрагама (Ібрагіма) вважається тим же Єдиним Богом, якому поклонялися й пророки юдейської та християнської традицій. У Корані він називається арабською назвою Аллаг (اللّٰه), а доктрина тавгіду (єдності Бога) — ключова: «Немає бога крім Аллаха». Водночас ім’я тетраграми יהוה (YHWH) не згадується в Корані.
| Тож знай, що немає бога, крім Аллага, проси прощення за свій гріх, за гріх віруючих чоловіків і жінок. Аллаг знає про вашу працю та про ваш відпочинок! 47:19 (Якубович) |
Мусульманська наука звертає увагу на те, що хоча ім’я YHWH не вжито у Корані, існують сучасні дослідження, які показують, що Коран, ймовірно, обізнаний з контекстом імені Ягве та біблейською традицією його тлумачення. Наприклад, дослідження Абдулли Галадарі аналізує, як питання фараона про «Хто Бог?» (رَبّ ) співвідноситься з єврейським одкровенням Імені. Він робить висновок, що відсутність прямого згадування YHWH вказує на те, що Коран не репродукує просто біблійний текст, а адаптує традицію в новому релігійному контексті.
| 49. Фіраун спитав: «Хто ваш Господь, Мусо?» 50. Той відповів: «Господь наш — Той, Хто дав кожній речі природу її, а потім повів прямим шляхом!» 20:49-50 (Якубович) |
Див. також
вікіпедія, вікі, енциклопедія, книга, бібліотека, стаття, читати, безкоштовне завантаження, Інформація про Ягве, Що таке Ягве? Що означає Ягве?