Олександр Іванович Удовиченко (20 лютого 1887, Харків — 19 квітня 1975, Ментенон, Франція) — український військовий і громадський діяч, генерал-полковник Армії УНР в еміграції, віцепрезидент УНР в екзилі в 1954 — 1961 роках.
| Олександр Удовиченко | ||||
|---|---|---|---|---|
| Штабскапітан Генерал-полковник (в еміграції) | ||||
| Загальна інформація | ||||
| Народження | 20 лютого 1887 Харків, Російська імперія | |||
| Смерть | 19 квітня 1975 (88 років) Франція, Ментенон | |||
| Національність | українець | |||
| Alma Mater | Притулок принца Петра Григоровича Ольденбурзькогоd | |||
| Військова служба | ||||
| Роки служби | 1908–1952 | |||
| Приналежність | Російська імперія УНР | |||
| Вид ЗС | Армія УНР | |||
| Рід військ | Сухопутні війська | |||
| Формування | Третя Залізна Стрілецька дивізія Армії УНР | |||
| Війни / битви | Перша світова війна Радянсько-українська війна Бій за Арсенал Бої за Вапнярку Бій за Кам'янець-Подільський Польсько-радянська війна | |||
| Нагороди та відзнаки | ||||
| Удовиченко Олександр Іванович у Вікісховищі | ||||
Відповідно до українського законодавства є борцем за незалежність України у XX столітті.
Життєпис
Народився в Харкові в родині офіцера царської армії; його батько походив із селянської родини Черкаської волості Лівенського повіту Орловської губернії, служив у війську, дослужився до підполковника та до особистого дворянства.
Мав старшого на 3 роки брата: Удовидченко (Удовиченко) Микола — військовий топограф, капітан російської армії, затим генерал-хорунжий армії УНР.
У дитинстві виховувався в Санкт-Петербурзі в дитячому притулку принца Ольденбурзького, одержав там середню освіту.
До 1917 року (включно) мав прізвище Удовидченко.
Служба в російській армії
Закінчив Військово-топографічне училище (1908), служив у Корпусі військових топографів російської імператорської армії. На початку Першої світової війни переведений до 129-го Бесарабського полку, у складі якого брав участь у бойових діях, був поранений. У 1917 році закінчив перший прискорений курс Миколаївської військової академії в Петрограді. У 1917 році — старший ад'ютант штабу 21-ї піхотної дивізії і старший ад'ютант штабу 3-го Кавказького корпусу, штабс-капітан. Нагороджений Георгіївською зброєю.
На хвилі українізації
Після Лютневої революції брав активну участь в українському національному русі, зокрема в з'їзді воїнів-українців 3-ї армії в місті Несвіжі і в I і II Всеукраїнських військових з'їздах. У серпні-вересні 1917 року — голова української ради 3-го Кавказького корпусу, брав участь в українізації частин 3-го Кавказького корпусу й очолював Українську корпусну раду. Після погроз з боку більшовиків був змушений виїхати до Києва.
На службі в українській армії
З жовтня 1917 року — військовий радник Симона Петлюри. На початку 1918 року як начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України відзначився у боях за Арсенал у Києві.
З 12 березня по 1 квітня 1918 року — командир 3-го Гайдамацького полку армії УНР. Потім — помічник начальника розвідувальної частини (Василя Тютюнника) оперативного відділу Української держави (за гетьмана Павла Скоропадського). У червні 1918 року підвищений до рангу полковника. З 31 жовтня 1918 — голова відділу з формування Окремої армії при Головному управлінні Генерального штабу Української держави.
З 26 грудня 1918 року — генерал-квартирмейстер Холмсько-Галицького фронту військ Директорії, потім — Правобережного фронту Дієвої армії УНР. З березня 1919 року — начальник штабу Гуцульського коша Дієвої армії УНР. З 6 червня 1919 року — начальник 16-го піхотного загону Української Галицької армії, сформованого з наддніпрянських частин. 17 червня 1919 року загін був перейменований у 3-ю Окрему стрілецьку дивізію (потім 3-а Залізна піхотна дивізія — одна з найбоєздатніших частин армії УНР). У липні 1919 року відзначився як командир Третьої Залізної Стрілецької Дивізії у боях під Вапняркою. У грудні 1919 року потрапив у полон до білогвардійських військ Антона Денікіна в Одесі, звідки втік і діставшись Могилева-Подільського відновив Третю Залізну Стрілецьку дивізію, якою командував до відступу Армії УНР за Збруч в листопаді 1920 року.
З грудня 1920 року — генеральний інспектор армії УНР. Під час конфлікту між головним отаманом Симоном Петлюрою і частиною генералітету підтримував першого. З 5 жовтня 1920 року — генерал-хорунжий. З весни 1921 року — член Вищої військового ради УНР.
В еміграції
У 1924 році переїхав з табору в Каліші до Франції, де працював робітником на шахтах. Через рік, після закінчення контракту, залишився там жити. У Франції включився в громадську і комбатантську працю: голова Товариства вояків УНР в еміграції, з 1953 року голова Європейської Федерації Українських Військових Організацій; міністр військових справ Виконавчого Органу Української Національної Ради і віцепрезидент уряду УНР в екзилі (1954 — 1961 роки).
Автор книг «Україна у війні за державність» (Вінніпеґ, 1954) і «Третя Залізна дивізія» (Нью-Йорк, 1971).
Вшанування пам'яті
- Вулиці, названі на честь Олександра Удовиченка, в кількох населених пунктах України.
- Провулок Олександра Удовиченка у місті Бровари Київської області.
- 20 лютого 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей — 130 років з дня народження Олександра Удовиченка (1887—1975), генерал-полковника Армії УНР.
- У місті Полтава провулок Гайдаренка перейменували на провулок Олександра Удовиченка.
- У місті Дніпро вулицю Генерала Волівача перейменували на вулицю Генерала Удовиченка.
Див. також
- Українська революція
- Армія УНР
вікіпедія, вікі, енциклопедія, книга, бібліотека, стаття, читати, безкоштовне завантаження, Інформація про Удовиченко Олександр Іванович, Що таке Удовиченко Олександр Іванович? Що означає Удовиченко Олександр Іванович?