Сьоґун

Сьоґун або шьоґун (від яп. 将軍, しょうぐん, [ʃʲoːgun]/[ɕʲoːgun], «полководець») — найвища військова посада у домодерній Японії. Голова самурайського уряду.

Спочатку сьоґуном називали тимчасового головнокомандувача імператорської армії, яка вирушала в похід проти племен еміші, автохтонів Японських островів, так званих «північно-східних варварів». У XII столітті титул сьоґуна закріпився за однією з військових посад імператорського двору — сейї-тайсьоґуном, лідером самураїв Східної Японії і головою самурайського уряду — сьоґунату. З XIV століття шьоґунів також називали державцями (公方, кубо) — титулом представника верховної державної влади, яким у давнину позначали імператора, його двір та вищих чиновників.

Зустрічаються також — шоґун, шогун або сьо́гун.

Назва

Назва цієї посади прийшла до Японії з Китаю (переклад посади цзянцзунь), тому її інколи замінювали словами тайкі (大樹) або тайкі шьоґун (大樹将軍) на китайський лад. Слово тайкі шьоґун (大樹将軍) означає «полководець (将軍) великого дерева (大樹)». Воно вперше зустрічається у китайських хроніках IV—V століть, «Записах пізньої Хань», на адресу видатного генерала Хьо-І (馮異). Він був настільки скромний, що втік під велике дерево (大樹) під час розмов про свої подвиги, не бажаючи вихвалятися ними. На основі цього оповідання виникло словосполучення «полководець великого дерева», яким називали доброчесних військовиків.

Стародавність (VIII—XI століття)

Різноманіття «сьоґунів»

У VII— VIII століттях, у періодах Асука і Нара, існувало декілька посад, які включали себе слово «сьоґун». Серед них були:

сейї-сьоґун (征夷将軍) — «полководець — завойовник варварів Сходу»;
чінтекі сьоґун (鎮狄将軍) — «полководець — завойовник варварів Заходу»;
чінджю сьоґун (鎮守将軍) — «полководець — пацифікатор».

Як правило, ті хто обіймав ці посади займали високий ранг у чиновницькій системі Японії. Вони були головами експедиційних армій або командирами їхніх окремих частин. Першим відомим чінджю сьоґуном був Косе но Маро у 709 році.

Сьогуни також поділялися на «вищих» і «нижчих»:

тайсьоґун (大将軍) — «великий полководець»
сьоґун (将軍) — «полководець»
фукусьоґун (副将軍) — «заступник полководця»

Військові кампанії були тимчасовими, посадовець повертав пост сьоґуна Імператору одразу після її завершення.

Іноді синонімом сьоґуна виступала посада державного «посланця» сі (使). Зокрема, у VII — початку VIII століттях поняття «посланець — завойовник варварів Сходу» сейї-ші (征夷使) та «полководець — завойовник варварів Сходу» сейї-сьоґун (征夷将軍) ототожнювалися.

Перші сейї-тайсьоґуни

У VIII столітті одним із найпріоритетніших напрямків зовнішньої політики імператорів Японії було об'єднання острова Хонсю під своєю владою. Нескореною землею залишався північний схід острова — регіон Тохоку, споконвічне місце проживання племен еміші. Японці вважали ці племена «варварськими» і періодично висилали армії для їх підкорення. Головнокомандувачі цих армій обіймали посади сейї-сьоґун. Першими відомими історії сейї-сьоґунами були Тадзіхі но Аґатаморі у 720 та Фудзівара но Умакаі у 725 роках.

Згодом посаду сейї-сьоґуна заступила посада сейї-тайсьоґун. Її вперше отримав у 793 році Отомо но Отомаро. 797 року його перейняв Саканоуе но Тамурамаро, а у 811 році — Фун'я но Ватамаро. Подвиги Саканоуе, який практично підкорив увесь північний схід острова Хонсю і полонив емішійського вождя, оповили посаду сейї-тайсьоґуна особливим ореолом воєнної слави і величі.

У IX столітті, після приєднання еміші, необхідність у нових експедиційних арміях відпала. Посада сейї-тайсьоґуна лишалась тривалий час вакантною. На завойованих північно-східних землях японці сформували пацифікаційний уряд-адміністрацію тіндзюфу. Її начальником призначався «сьоґун-пацифікатор» — тіндзю сьоґун. Він мусив ліквідовувати залишки опору емішійських племен та наглядати за реалізацією асиміляційних проєктів центрального уряду.

У X столітті у східних районах Японії спалахнуло повстання самурайського ватажка Тайри но Масакадо. Для його придушення імператорський уряд відрядив каральну експедицію на чолі з Фудзіварою но Тадабумі, якого призначив «великим сьоґуном — завойовником Сходу» — сейто тайсьоґуном. Призначення ж на посаду «великого сьоґуна — завойовника варварів Сходу», сейї-тайсьоґуна, не було, оскільки повстанці були знатними самураями, а не «варварами» еміші.

Загалом, до середини XII століття, завдяки стабілізації соціально-економічного життя, посада сейї-тайсьоґуна практично канула у небуття.

Сьогун — самурайський лідер (XII—XIX століття)

Відродження імені сейї-тайсьоґуна мало місце наприкінці епохи Хей'ан під час війни між родами Тайра і Мінамото. 1184 року командир останніх, Мінамото-но Йосінака, вигнав самураїв Тайра зі столиці і, призупинивши правління імператора-інока Ґо-Сіракава, самовільно призначив себе на цю посаду. Цим кроком він хотів залучити на свій бік вояків для походу проти Мінамото-но Йорітомо, конкурента зі Сходу Японії, армії якого підступали до Кіото. Сили останнього ототожнювалися зі зниклими еміші, «варварами Сходу» стародавніх часів, які мусили бути покарані. Завдяки діям Йосінаки сейї-тайсьоґун перетворився на фактично незалежну від центрального уряду політичну фігуру, яка формально підкорялася лише імператору Японії і отримувала від нього частину монарших повноважень.

Того ж року Мінамото но Йорітомо знищив Йосінаку і, захопивши столицю, негайно забажав від двору призначення себе на посаду сейї-тайсьоґуна. Це підвищило політичну вагу цієї посади, котра стала символізувати військового лідера Східної Японії. Проте Ґо-Сіракава, який боявся виникнення незалежного самурайського уряду на сході країни, не задовольнив прохання Йорітомо. Останній був призначений на сьоґунську посаду лише після смерті імператора-інока у 1192 році.

Пост сейї-тайсьоґуна був тимчасовим, але Йорітомо збирався перебувати на ньому постійно. За японським звичаєм обіймач сьоґунської посади мусив тричі відіслати посольство до Кіото з проханням повернути її дворові. Як правило, після двох відмов імператора посада поверталася під час прибуття третього посольства. Проте Йорітомо відрядив лише два посольства до столиці, на які отримав традиційну відмову. Під приводом того, що двір не бажає забирати посаду, він не відправляв третього посольства і залишався сьоґуном до кінця свого життя.

Така політика Йорітомо сприяла тому, що більшість населення країни сприймала його нащадків як сьоґунів, не залежно від того чи було офіційне затвердження на цю посаду імператорським двором чи ні. Наприклад, Мінамото но Йорііе, син Йорітомо, був призначений на пост сейї-тайсьоґуна у 1202 році, лише за три роки після смерті свого батька. Проте у світі ходили чутки, що він вже перебував на сьоґунівському посту безпосередньо перед кончиною Йорітомо. У історичному джерелі «Адзума каґамі», яке було складене у 1266 році, згадується, що Йорііє став спадкоємцем саме сьоґуна. Це свідчить про наявний симбіоз титулів і посад сейї-тайсьоґуна і голови самурайського уряду — «Камакурського господаря» (鎌倉殿) — у свідомості тогочасних японців. Цей симбіоз було остаточно закріплено урядом у 1203 році, коли Мінамото но Санетомо був призначений на сьоґунську посаду одразу ж по успадкуванню головування у Камакурі.

Таким чином, на початок XIII століття посада сейї-тайсьоґуна перетворилася на спадкову. Вона стала синонімом лідера самураїв Японії і голови самурайського уряду. Відтепер слово «сьоґун» асоціювалося лише з цією посадою, а не різноманітними «сьоґунами» стародавніх часів. У наступні століття призначення на пост сейї-тайсьоґуна було приводом до заснування власного самурайського уряду і слугувало легалізацією пануючого режиму. Поєднання сьоґунської посади і функцій голови японського уряду проіснувало до середини XIX століття. Пост сейї-тайсьоґуна був ліквідований імператорським указом у 1867 році.

Церемонія призначення на посаду

У давнину церемонія призначення на посаду сьоґуна проводилася у імператорському палаці. Вона супроводжувалась оголошенням едикту про призначення та врученням церемоніального меча (節刀), який був символом делегування судових повноважень імператора сьоґуну. Там само у палаці призначався заступник сьоґуна і верхівка командного складу армії.

Докладних відомостей про те, як призначали сьоґунів у XII — XIII століттях немає. Ймовірно, церемонії супроводжувались оголошенням едикту і врученням меча як у стародавні часи. Відомо, що у випадку з Мінамото-но Йорітомо та принца Хісаакі едикт про призначення на посаду сейї-тайсьоґуна відсилався до сьоґунівської ставки у Камакурі імператорським послом (勅使). В усіх інших випадках двір такого привілею не надавав, а сповіщав номінанта про призначення його сьоґуном через простих гінців.

У XIV — XVII століттях, включаючи перших трьох правителів сьоґунату Токуґава, обов'язковим для номінанта на сьоґунівську посаду було прибуття до столиці і аудієнція з імператором. Така практика була припинена за часів правління Токуґави Ієцуни, який через свій малий вік не зміг з'явитися до кіотського двору. Він був оголошений сьоґуном у своєму Едоському замку через імператорського посла. До середини XIX століття його наступники також ставали сьоґунами не полишаючи ставки в Едо.

Церемонія призначення на посаду сьоґуна з XIV по XIX століття була вельми скромною. Під час оголошення едикту про призначення сьоґуном, номінант обіцяв взоруватися на «світлий приклад» Мінамото но Йорітомо і, наповнивши золотим піском скриньку, у якій містився едикт, передавав її імператорському посланцю. З XV століття, починаючи від правління Асікаґи Йосіміцу, обіймач посту сейї-тайсьоґуна також призначався «старшим роду Мінамото» (源氏長者), головою школи Сьоґакуін (奨学院) і буддистського павільйону Дзюннаін (淳和院), а також інспектором імператорських конюшень (馬寮御監).

Список сейї-тайсьоґунів

Загальна кількість сьоґунів становить 45 осіб. Кількість правлінь дорівнює 46.

№	Українською	Японською	Роки життя	Роки служби
	Сьогуни 8 — 12 століть
1	Отомо-но Отомаро	大伴弟麻呂	731–809	793–794 (?)
2	Саканоуе-но Тамурамаро	坂上田村麻呂	758–811	797–811 (?)
3	Фун'я но Ватамаро	文屋綿麻呂	765–823	813–816
4	Мінамото-но Йосінака	源義仲	1154–1184	1184
	Сьогунат Камакура
1	Мінамото-но Йорітомо	源頼朝	1147–1199	1192–1199
2	Мінамото-но Йоріїе	源頼家	1182–1204	1202–1203
3	Мінамото-но Санетомо	源実朝	1192–1219	1203–1219
4	Фудзівара-но Йоріцуне	藤原頼経	1218–1256	1226–1244
5	Фудзівара-но Йоріцуґу	藤原頼嗣	1239–1256	1244–1252
6	Принц Мунетака	宗尊親王	1242–1274	1252–1266
7	Принц Кореясу	惟康親王	1264–1326	1266–1289
8	Принц Хісаакі	久明親王	1276–1328	1289–1308
9	Принц Морікуні	守邦親王	1301–1333	1308–1333
	Реставрація Кемму
1	Принц Морійосі	護良親王	1308–1335	1333
2	Принц Нарійосі	成良親王	1326–1344	1335–1336
	Сьогунат Муроматі
1	Асікаґа Такаудзі	足利尊氏	1305–1358	1338–1358
2	Асікаґа Йосіакіра	足利義詮	1330–1367	1358–1367
3	Асікаґа Йосіміцу	足利義満	1358–1408	1368–1394
4	Асікаґа Йосімоті	足利義持	1386–1428	1394–1423
5	Асікаґа Йосікадзу	足利義量	1407–1425	1423–1425
6	Асікаґа Йосінорі	足利義教	1394–1441	1429–1441
7	Асікаґа Йосікацу	足利義勝	1434–1443	1442–1443
8	Асікаґа Йосімаса	足利義政	1436–1490	1449–1473
9	Асікаґа Йосіхіса	足利義尚	1465–1489	1473–1489
10	Асікаґа Йосікі	足利義材	1466–1523	1490–1493
11	Асікаґа Йосідзумі	足利義澄	1480–1511	1494–1508
10	Асікаґа Йосітане	足利義稙	дивіться Ашікаґа Йошікі	1508–1521
12	Асікаґа Йосіхару	足利義晴	1511–1550	1521–1546
13	Асікаґа Йосітеру	足利義輝	1536–1565	1546–1565
14	Асікаґа Йосіхіде	足利義栄	1538—1568	1568
15	Асікаґа Йосіакі	足利義昭	1537～1597	1568–1573
	Сьоґунат Едо
1	Токуґава Ієясу	徳川家康	1543–1616	1603–1605
2	Токуґава Хідетада	徳川秀忠	1579–1632	1605–1623
3	Токуґава Ієміцу	徳川家光	1604–1651	1623–1651
4	Токуґава Ієцуна	徳川家光	1641–1680	1651–1680
5	Токуґава Цунайосі	徳川綱吉	1646–1709	1680–1709
6	Токуґава Ієнобу	徳川家宣	1662–1712	1709–1712
7	Токуґава Ієцуґу	徳川家継	1709–1716	1713–1716
8	Токуґава Йосімуне	徳川吉宗	1684–1751	1716–1745
9	Токуґава Ієсіґе	徳川家重	1712–1761	1745–1760
10	Токуґава Ієхару	徳川家治	1737–1786	1760–1786
11	Токуґава Ієнарі	徳川家斉	1773–1841	1787–1837
12	Токуґава Ієйосі	徳川家慶	1793–1853	1837–1853
13	Токуґава Ієсада	徳川家定	1824–1858	1853–1858
14	Токуґава Іємоті	徳川家茂	1846–1866	1858–1866
15	Токуґава Йосінобу	徳川慶喜	1837—1913	1866–1867

Див. також

Сьогунат
Сьогунат Камакура
Сьогунат Муроматі
Сьогунат Едо

Бібліографія

Коваленко О. Самурайські хроніки. Ода Нобунаґа. — К.: Дух і Літера, 2013. — 960 с. з іл. ISBN 978-966-378-293-5
Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — К. : «Аквілон-Прес», 1997. — 256 с. — ISBN 966-7209-05-9.
Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — К. : Либідь, 1997. — 462 с. — ISBN 5-325-00775-0.
Рубель. В. А. Нова історія. Азії та. Африки: Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина ХІХ ст.) — К.: Либідь, 2007.
『国史大辞典』15巻、17冊 [Великий словник історії Японії]． — 東京: 吉川弘文館, 1972－1997. — 第8巻. — P.190—191.

Сьоґун // 『日本大百科全書』 [Енциклопедія Ніппоніка]. — 第2版. — 東京: 小学館, 1994—1997. — 全26冊. (яп.)