Пе́тер фра́йгер фон Го́фман (нім. Peter Freiherr von Hofmann; 10 липня 1865, Відень, Нижня Австрія, Австрійська імперія — 7–8 травня 1923, Відень, Австрійська Республіка) — австрійський військовик, генерал піхоти Австро-Угорської армії. Начальник штабу 14-ї піхотної дивізії (1899—1904), комендант 47-го піхотного полку (1906—1911) 15-ї бригади 8-ї піхотної дивізії (1911—1914). Начальник 1-го відділу Імперського військового міністерства (1908—1911).
| Петер фон Гофман нім. Peter Freiherr von Hofmann | |||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Генерал піхоти | |||||||||||||||||
| Загальна інформація | |||||||||||||||||
| Народження | 10 липня 1865 Відень, Нижня Австрія, Австрійська імперія | ||||||||||||||||
| Смерть | 8 травня 1923 (57 років) Відень, Австрійська Республіка (Апоплексія) | ||||||||||||||||
| Поховання | Деблінґерський цвинтар | ||||||||||||||||
| Alma Mater | Терезіанська академія | ||||||||||||||||
| Псевдо | «Карпатський герой» | ||||||||||||||||
| Військова служба | |||||||||||||||||
| Роки служби | 1880—1919 | ||||||||||||||||
| Війни / битви | Перша світова війна
| ||||||||||||||||
| Командування | |||||||||||||||||
| |||||||||||||||||
| Автограф | |||||||||||||||||
| Нагороди та відзнаки | |||||||||||||||||
| Петер фон Гофман у Вікісховищі | |||||||||||||||||
Учасник Першої світової війни. Військовий комендант у Мукачеві, забезпечував охорону угорського кордону від просування Російської імператорської армії з Галичини та Буковини. За успішне командування корпусом під час боїв Карпатської кампанії був відзначений численними нагородами, зокрема є повним кавалером Ордену Залізної Корони. Отримання звання кавалера Військового ордену Марії Терезії (1917) надавало йому спадкове звання фрайгера. Комендант корпусу 55-ї піхотної дивізії, який згодом став відомий як «корпус Гофмана», і через рік-два був реорганізований в XXV корпус. В той період до його складу входив легіон, а згодом 1-й полк Українських січових стрільців (1914—1918).
Під час австро-німецької окупації України у 1918 році він відповідав у Поділлі за підтримання контролю над зайнятою територією, забезпечення постачання зерна та придушення повстань.
Життєпис
Кар'єра до 1914 року
Петер Гофман народився 10 липня 1865 року у Відні в сім'ї офіцера. Спочатку навчався у Вищій військовій реальній школі, а згодом у Терезіанській військовій академії, яку закінчив 1884 року. У вересні цього ж року у чині лейтенанта розпочав військову службу в 34-у Віденському піхотному полку цісарсько-королівської армії. З 1887 по 1889 рік навчався у Військовій школі (нім. Kriegsschule). 1 січня 1889 року підвищений до оберлейтенанта, після закінчення Військової школи був призначений як офіцер Генерального штабу 50-ї піхотної бригади та зарахований до ц. к. військового міністерства. 1 листопада 1892 року підвищений до гауптмана 1-го класу, тоді входив до 4-го корпусного штабу (командування корпусу) у Будапешті. У жовтні 1894 року переведений до відділу військово-історичних досліджень військового архіву Австро-Угорщини (нім. Kriegs-Archiv. Kriegsgeschichtliche Abtheilung). Разом з іншими членами відділу він працював над дослідженням війни за австрійську спадщину. 1 листопада 1898 року підвищений до майора. Через рік отримав нове призначення — начальника штабу 14-ї піхотної дивізії. 1 травня 1902 року підвищений до оберстлейтенанта. У 1905 році переведений до 7-го Грацівського піхотного полку на посаду командира батальйону. Через рік, 29 листопада підвищений до оберста. У 1906 році став комендантом 47-го піхотного полку. Через два роки став начальником 1-го відділу Імперського військового міністерства (нім. Reichskriegsminislerium. 1. Abteilung). 16 травня 1911 року отримав звання генерал-майора, згодом очолив командування 15-ї піхотної бригади в Больцані. А у 1913 році був переведений до Лемберга (нині — Львів) у складі XI корпусного командування як приписаний генерал (нім. Zugeteilter general).
Участь в першій світовій війні
Початок
Під час Першої світової війни Гофман командир корпусу 55-ї дивізії, яка тоді складалася з 129-ї, 130-ї та 131-ї бригад, згодом дивізія стала відомою як «корпус Гофмана». Вона була сформована з ландштурмових частин і жандармерії після відступу в Карпати до міста Сваляви — останньої лінії оборони перед Мукачевом. Тоді Гофман, розташував штаб Оперативного військового командування, де керував усіма силами на фронті довжиною у 380 кілометрів — від Ужоцького перевалу до румунсько-буковинського кордону. Він також організував резервні батальйони Лемберзького корпусу та формування другорядного ландштурму. Під його командування входив легіон Українських січових стрільців (УСС) який тоді був приділений до 129-ї бригади. 10 вересня 1914 року генерал Гофман віддав наказ Легіону УСС про його прибуття на діючий фронт.
24 вересня 1914 року відбувся перший потужний прорив військ Російської імператорської армії (РІА) на Ужоцькому перевалі (65 км на північ від Мукачева), який змусив гарнізон району відступити після тривалого бою. Два дні по тому довелося також залишити перевал біля села Торунь (70 км південний схід від Ужоцького перевалу); проте ворог, що просунувся до Міжгір'я, був відкинутий під час контратаки. 30 вересня підрозділи між обома згаданими перевалами під тиском противника залишили свої позиції біля Верецького перевалу. Також позиції на перевалі Яблониця (50 км південний захід від Коломиї) не вдалося утримати, що врешті призвело цю групу до залишення Мараморош-Сігета та відступу у район на схід від Хусту. До 8 жовтня Гофман діяв самостійно, усі оборонні заходи, які він тоді приймав, були його власною ініціативою. Ці рішення були прийняті та здійснені в складних умовах, причому засоби для швидкого зв'язку з підлеглими були дуже обмежені.
У першій третині жовтня 1914 року Гофман розгорнув наступ на всіх лініях з Карпат на позиції РІА. За цей проміжок часу цісарсько-королівська армія разом з УСС відбили міста Сколе, Болехів, Дрогобич, Борислав, Стрий та багатьох інших населених пунктів Галичини. 9 жовтня 1914 року Петер фон Гофман особисто спостерігав за боєм Легіону УСС з переважаючими силами росіян в районі бойківського села Тухолька. Ця ділянка фронту мала вирішальне значення для оборони Карпатських перевалів, адже тут проходив басейн річки Латориця та пролягала ключова для постачання залізнична гілка. 19 жовтня коли 55 дивізія зайняла місто Стрий війська РІА почали відступати на лінію Гаї Вижні—Бріґідав—Угерсько. У той період генерал-майор, командант 55 дивізії Ігнац фон Фляйшман, ще перед здобуттям Стрия спрямував 129-ту бригаду на Дрогобич разом з легіоном УСС. Наступного дня вони зайняли Дрогобич. Проте через день їх відбили війська РІА, яка згодом почала наступ на Стрий. Тоді австро-угорські війська у Стрию протрималися три дні і 22 жовтня відступили до Синьовидського. Після відходу до Синьовидського австро-угорські війська організували оборону й змогли зупинити наступ противника на Бескиди. 27 жовтня війська РІА опанували гору Ключ, намагаючись спуститися в долину Опору, щоб замкнути їх у котел. Проте за сприяння сотні УСС під командуванням Володимира Сроковського наступного дня цю позицію вдалося відбити. В кінці жовтня — на початку листопада 1914 року сотні Василя Дідушка й Романа Дудинського відбили втрачені гірські позиції, зокрема гори Комарницька, Лиса, Залярська та Кобила. 3 листопада цього ж року Гофман був підвищений до фельдмаршал-лейтенанта.
7–8 листопада через переважну чисельність ворога дивізія відступила на лінію Плав'я—Тухолька—Аннаберг (нині — Долинівка) на горі Плішка, хребет Довжки. 25 листопада, коли «корпус Гофмана» стягнув усі бойові частини на Закарпаття, включно з усіма сотнями УСС, окрім сотень Осипа Семенюка, яку розв'язали в коші, та Клима Гутковського, яка перебувала тоді під командуванням Карла фон Флянцера-Балтіна. Тоді I курінь УСС перейшов із Бескидів до Завадки, а II курінь — до Нової Завадки. 129-та бригада зайняла фронт по обох боках Верецького перевалу. За день до цього I курінь УСС з боєм взяв Тухольку. Коли війська РІА з'явилися у верхів'ях річки Стрий, австро-угорські війська були готові до оборони. Зі стягненням фронту на Бескид корпусна команда наказала евакуювати села в передпіллі та спалити їх. Таким чином 29–30 листопада в районі 55 дивізії повністю згоріли села Климець, Карлсдорф та Жупани. Від 1 до 10 грудня корпус перебував на лінії Бескиди—Завадка—Верб'яж—Нова Розтока. Фронт спинився на тухлянських горах, саме тоді розпочався період стежної служби (розвідка). Згодом «корпус Гофмана» перейшов на Закарпаття. Він тоді тримав фронт на верхів'ях річки Ляториці, на лінії гір Пікуй, Ясенова й Козакова Поляна. 11 грудня війська РІА відтіснили корпус на лінію Пікуй—Менчул—села Абранки—Темнатик—Клива. У тому часі 130-та бригада разом куренем Степана Шухевича вели бойові дії в околицях Буківця й під Ужоком, а 129-та бригада разом куренем Семена Ґорука по цілій околиці від Верецьок до Сваляви. Тоді легіон УСС здержував напад, щоб дати час відділам 129-ї бригади упорядкуватись на нових становищах. Після упорядкування головні сили були знову висунуті вперед 18–19 грудня. 20 грудня розпочався загальний наступ, під час якого «корпус Гофмана» мав завдання максимально зв'язати сили ворога активними діями. 23–31 грудня фронт знову спинився.
Зимова битва в Карпатах
11 січня 1915 року «корпус Гофмана» приділили до німецької Південної армії під командуванням Александера фон Лінзінгена, а в кінці січня 1915 року до корпусу надійшло німецьке підкріплення, і тоді 55-та дивізія рушила знову вперед. Південна армія почала свої дії 23 січня. 23–26 січня 130-та бригада переходить від Узвірської Гути до Зденьови, а згодом через Підполоззя, Абранку, Роздільного до Верецьок, далі через Бескид до Вижлова (нині — Верхнячка). З Вижлова до 3 лютого виконували стежну та зв'язкову служби, що передавали накази і звіти з фронту до різних команд. 26–30 січня зайняли Гусне, Кривки, Карлсдорф. 30 січня — Верб'яж, Жупани, до гори Станеще. Згодом, здобули Лавочне, а потім Славсько. Проте надалі корпус не міг просунутись уперед через підкріплення військ РІА після здобуття Південної армії лінії Торунь—Гнила. 130-а дивізія разом з II куренем УСС перебувала в постої на лінії Грабовець—Сокільський—Славсько від 10 лютого до 3 березня. I курінь УСС за лютий–до початку березня перекидали із одного відтінку фронту на інший. 14 березня цього ж року згідно з наказом Начальної команди (штабу) Південної армії було скасовано всю командну структуру УСС, внаслідок чого обидва курені, якими командували Григорій Коссак та Семен Ґорук підлягали «корпусу Гофмана» в організаційно-адміністративному плані.
Битва за Дзвинів та Маківку
9 квітня «корпус Гофмана», який витримав наступи РІА на північ і північний захід від Славська, був скріплений з 4-ю німецькою дивізією. За цей проміжок часу Гофман як командир зіграв одну з вирішальних ролей у битві за гірський хребет Дзвинів. 9 квітня Південна армія на чолі Фелікса фон Ботмера перейшла у наступ і штурмом захопила висоти на хребті Дзвинів, які з початку лютого обороняли війська РІА. Завдяки здобуттю її вершини Остри між Ужоцьким перевалом і долиною Опору австрійські війська значно просунулися на північ, і всі спроби військ РІА закріпитися на дорозі від Турки залишилися безуспішними. Попри це, війська РІА ще утримували східне крило позиції на висоті Остри, на іншому боці долини Орави. Саме на ці позиції було направлено «корпус Гофмана», і 24–25 квітня — вони були захоплені.
Згодом 130-та бригада перебувала на середній та північно-західній позиції гори Маківка, тоді східні позиції також контролювали війська РІА. «Корпус Гофмана» дізнався про плани ворожого війська і відправив за два дні перед боєм (26 квітня) спершу одну чету УСС під командуванням Северина Яремкевича для скріплення крайнього відтінка лівого крила. Тоді австрійське командування сподівалося, що ворожі війська повернуть свій наступ на Маківку з самого верху зі східньої сторони. Але сталося інакше, тоді війська РІА 28–29 квітня почали наступ на праве крило гори з метою диверсії, а згодом по лівому крилу, через що австро-угорські війська втратили північно-західне узбіччя гори. Тоді на вістку ворожого пролому команду 130-ї бригади кинули на рятунок становищ стрілецькі сотні, які стояли у Грабівці-Скільському та Головецьку. I-й курінь справив на ліве крило, пів II-го куреня в напрямок між північного-західним та нижнім верхів. 29 квітня завдяки зусиллям стрільцям на деякий час вдалось відкинути ворога назад. Наступного дня після артилерійського вогню ворог знову рушив у наступ на праве крило, проте зазнав великих втрат. 1 травня, отримавши підкріплення, знову заатакували ті ж позиції, за підтримки артилерії, війська РІА захопили хребет гори. Остаточно гору Маківка ворожі війська захопили 4 травня.
Горлицький прорив
Наслідки Горлицького прориву на фронті далися взнаки 8 травня. Тоді «корпус Гофмана», що входив до складу Південної армії, під час її виходу з Карпат спільно з УСС брали участь у боях на горі Комарницьке, коло Синевідська, а згодом у Болехові. За цей проміжок часу «корпусу Гофмана» чинили сильніший опір війська РІА при усті річок Сукіль і Свіча — на півночі та на південному сході, біля Болехова. Спершу, під час менших розвідчих боїв, впродовж 18–25 травня «корпус Гофмана» перебували в Болехові. Згодом, 28 травня, коли корпус перейшов у наступ разом із Південною армією, війська РІА відповіли енергійним контрнаступом на лінії Лисовичі—Гузіїв. Гофман направив УСС та австрійські відділи до бойової лінії. Того дня I корпус перебував під Лісовичами, а наступного дня розпочалися активні бойові дії. II корпус УСС був призначений до оборони відтинок на Північ Гузієва до 30 травня. 30 травня австрійські відділи відступили на нові позиції, проте I корпус УСС не був проінформований про це, через що 31 травня фінляндський полк оточив його з трьох боків. Тоді спробою прориву лише деяка частина змогла повернутись до корпусу, інша потрапила у полон. Попри це війська РІА не змогли захопити Болехів, оскільки в той час «корпус Бодмера» зайняв місто Стрий. «Корпус Гофмана» два дні перебував на позиціях поблизу Болехова, після чого продовжив свій похід.
У кінці травня — початку червня війська РІА натиснули на позиції 7-ї армії і 2 червня проломили її становища між Саджавкою й Ланчином біля Делятина. Замість продовження запланованої флангової операції в північному напрямку, Лінзінген отримав від австрійської Начальної Команди (нім. Armeeoberkommando) наказ надати їй підтримку. Відмінивши первісні оперативні напрямки, Лінзінген перекинув корпуси Гофмана та Фрідріха фон Герока на схід. Згодом, 3–6 червня «корпус Гофмана» разом з «корпусом Герока» брав участь у боях за Голинь і Калуш, досягнувши значних успіхів та перешкодивши подальшому наступу військ РІА на ослаблені позиції 7-ї армії. Після чого «корпус Гофмана» на лінії Завадка—Голинь—Кропивник завернувся на північний схід, у напрямі на Галич. «Корпус Гофмана» тоді не ставив за мету захоплення міста, обмежившись його оточенням кільцем. Згодом, коли 2-га цісарсько-королівська армія вийшла поза Львів, а ліве крило Південної армії просунулося до річки Гнила Липа, 131-ша бригада переправилася на лівий берег Дністра та створила загрозу його тилу. Внаслідок цього ворог залишив свої позиції. 28 червня УСС перейшов через річку Гнила Липа до Семиківців і Тустаня, тоді вони зайняли позиції на залізничному шляху Галич—Львів, у напрямку Більшівців. Коли через Дністер переправилась решта дивізії, вони вдарили по ворожим військам що тоді розташовувались в трьох селах: Семиківці, Тустань і Хоростків. Через натиск Південної армії 6 липня війська РІА відступають до річки Золотої Липи. Тоді спиняються бойові дії на місяць. А «корпус Гофмана» зайняв позиції над Золотою Липою фронт обабіч Завалова.
В проміжку спокою на фронті 23 липня 1915 року Галич відвідав особисто архикнязь і спадкоємець престолу Карл I, який разом із фельдмаршалом Петером фон Гофманом відвідав гору Франца Йосифа (нині — Замкова гора). На північно-західній терасі поруч із руїнами каплиці Святої Катерини, оборонною стіною та Шляхетською вежею архикнязь перебував у супроводі близько 20 офіцерів австрійської, угорської та німецької армій. Фельдмаршал ознайомив його з картами військових дій, після чого вони разом оглянули панораму північного берега Дністра. З верхньої тераси архикнязь спостерігав навчання, під час яких групи солдатів проводили коней схилом Замкової гори. Територія на той час була відкритою, з високим кутом підйому, що вимагало вправності для проведення тварин. Крім того, Карл оглянув на замку озброєння відділу скорострілів, ймовірно, включно з трофейними зразками зброї, у супроводі фельдмаршала, генерала З. Лобковіца та інших офіцерів. За відомостями галицького історика Андрія Чемеринського, майбутній імператор у супроводі Петера Гофмана чотири рази відвідав колишню столицю Галицько-Волинської держави в 1915 році — 23-25 липня, 24 серпня та 20 і 29 вересня 1915 року. П'яті відвідини Галича Карлом I відбувались 4-7 серпня 1917, коли він уже був імператором Австро-Угорщини.
Відновлення бойових дій
27 серпня «корпус Гофмана» розпочав наступальні дії в такій настанові: 130-та бригада проти Заставча, 129-та бригада обабіч Маркової, 131-ша бригада на південь від неї. Також на правому крайньому крилі посувалася кіннота і разом з нею стрілецький кінний відділ на чолі Романа Камінського. В цей день корпус за допомогою УСС закріпився на лінії Заставче—Яблунівка. У цьому ж проміжку 129-та бригада здобула успіх під Заваловом, через що, 28 серпня весь фронт корпусу рушив на схід — до річки Стрипи. Наступного дня корпус перейшов річку Коропець й направився до Новосілки. Згодом різні стрілецькі відділи УСС перебували в напрямку Раковець—Маловоди—Росохуватець—Золота Слобода. 31 серпня напад військ РІА примушує 130-ту бригаду відступити, тоді II-й курінь УСС стягнувся до Вівся. Та вже під вечір вони вертаються під Росохуватець, а 2 вересня займають її. Тим часом 27 — 29 червня 1915 року Гофман був особистим свідком того як Легіон УСС брав активну участь у взятті міста Галич від військ РІА. За перебігом бою Гофман спостерігав спільно з командиром 130-ї піхотної бригади генерал-майором Йосипом-Михайло Вітошинським. Обидва командири спостерігали за взяттям міста на площадці на горі Франца Йосифа. За спогадами сучасників, наступальні дії УСС справили на них сильне враження: особливо відзначалися рішучість і швидкість дій стрільців під час подолання опору переважних сил противника. Згодом, I курінь УСС через Голгоче, Гниловоди, Котузів осягнув над вечір 29 серпня присілок військ РІА під Буркановом. Проте 1 вересня через контрнаступ ворожого війська був відтягнутий назад.
Після того як РІА відвела свої сили зі Стрипи на Серет. 2 вересня II курінь УСС зайняв позиції біля сіл Росохуватець—Семиківці—Людвиківка (нині — Дворіччя), звідтіля до Нової Брикулі. А I-й курінь біля лінії Тютьків—Бернадівка. Наступного дня «корпус Гофмана» перебував на Подільському степу, ліве крило Південної армії вела бої за місто Тернопіль. «Корпус Гофмана» був розтягнутий на надмірно великому бойовому просторі, зазнавав нестачі сил і резервів, утримуючи фронт лише окремими опорними пунктами з великими прогалинами між ними, що робило його оборону вразливою до масованих наступів ворожих військ. Попри це Начальна команда проігнорувала це і наказала готуватися до наступу 7 вересня. За день до спроби реалізації плану, війська РІА наступом на Людвиківку й Настасів розірвали зв'язок між 130-ою та 131-ою бригадами. Наступного дня РІА продовжила наступ тим самим завдала сильних втрат для 131-ї бригади, через що рештки цієї бригади відступили за річку Стрипу. 130-та бригада була відтіснена на лінію Юзефівка (нині — Йосипівка)—Микишівка, яка згодом також перейшла за річку Стрипа. Зв'язок між «корпусом Маршаля» та Гофманом був втрачений. Тоді був спрямований II-й курінь УСС на Семиківці для оборони мостого причілка. Тим часом 129-та бригада займала осереднє становище які також були сильно розтягнені й обсаджені, через що відступив до села Соколова.
Відкинувши «корпус Гофмана» до Стрипи, війська РІА повернули до річки Серет, плануючи нову офензиву на фронті Південної армії. Їхнім наміром було здійснити прорив у напрямку Підгайців, на позиціях «корпусу Гофмана», причому головний удар було призначено на 14 вересня. Перед цим, 11–12 вересня війська РІА розпочали атаки проти сусідніх з ним «корпусу Маршаля» та 7-ї армії. За день до цього, на допомогу Маршалю, Гофман відправив II курінь УСС — під Юзефівкою. Проте 12 вересня він також відступив до Стрипи. 14 вересня РІА атакували позиції «корпусу Гофмана», тоді було втрачено Соколів. Наступного дня «корпус Гофмана» відступив до Маловодів. Проте, через контрнаступ «корпусу Маршаля» та 7-ї армії, 17 вересня вони повернули свої позиції над Стрипою та в Подільському степу. Згодом на фронті знову настало затишшя, а Австро-Угорщина перейшла до оборони, не маючи змоги продовжувати наступальні дії, оскільки значну кількість частин було перекинуто на Сербський фронт, де 6 жовтня розпочалася офензива.
7 жовтня РІА почали наступ в районі Соколів—Бурканів, згодом «корпус Гофмана» відступив на більш вигідні позиції — до Семиківців, де вони разом з іншими австрійськими та німецькими відділами перебували в закопах по правому березі ріки Стрипа до 17 жовтня — кінця офензиви військ РІА. Після короткого відпочинку розпочалася остання в 1915 році офензива РІА на річці Стрипа, що тривала з 30 жовтня до 8 листопада. За цей проміжок часу легіон УСС спільно з німецькими дивізіями зупинили семиківський прорив. Тоді на фронті знову почалась тиша.
Позиційний період
Після листопадової невдачі під Семиківцями та Буркановом війська РІА закріпилися на лівому березі Стрипи. Відтоді бойові дії, за винятком окремих епізодів у грудні 1915 та січні 1916 року, тривали у стані затишшя аж до початку червня. У 1916 році «корпус Гофмана» відновлював зруйновані війною села, дороги, залізничні станції та промислові підприємства в районі дії корпусу, забезпечуючи одночасно матеріальну і моральну підтримку місцевого населення Східної Галичини. Відновлення доріг і залізниць також полегшило торгівлю для цивільного населення, сприяло обігу продуктів харчування та місцевої продукції, що призвело до відкриття багатьох крамниць у населених пунктах зони корпусу, щоб задовольнити наростальні потреби цивільних і військових.
Брусилівський прорив та битва за Лисоню
На початку Брусилівського прориву Південна армія мала щастя з того, що майже на всіх відтінках фронту панував спокій, включаючи позиції «корпусу Гофмана». Після того як РІА 7–8 серпня відкинули 3-ю цісарсько-королівську армію з-під Товмача (нині — Тлумач) до Станіславова (нині — Івано-Франківськ) на правому крилі Південної армії з'явилась загроза оточення через що вона відступила до лінії Маріямпіль—Завалів—Золота Липа—Ценівка–Зборів. Тоді частини УСС дислокувались на лінії від Золотої Липи до вершини 348 лисонського узгір'я. Перші бої розпочались 14 серпня з артилерійської підготовки військ РІА. На той час ця лисонська ділянка оборони не була захищена дротяними загородженнями й це відкривало РІА вільний шлях для атаки. Вони цим скористалися і з настанням темряви частини ворожої дивізії пішли на штурм, внаслідок якого відбувся прорив на північний захід від Потутор. Цього ж дня австро-угорські війська спільно з УСС відбили позиції. Попри це, Гофман вкрай недружньо відреагував на цю подію, що згодом переросло в судову справу проти стрільців УСС та її подальшу реорганізацію (див. розділ Відносини між легіоном УСС).
Після затишшя нова офензива військ РІА розпочалась 31 серпня на лінії Маріямпіль—Завалів. За період цієї офензиви РІА проломилася коло Горожанки, через що австро-угорські війська відступили 5 вересня до річки Нараївки. Рівночасно був наступ 7-ої армії РІА на лисонське узгір'я з метою зайняти Бережани, проте за сприянням австро-угорських військ та УСС цей наступ був зупинений. Далі було затишшя на фронті яке тривало до 16 вересня.
16 вересня офензива військ РІА у напрямку Бережан через Дикі Лани. Опівдні війська РІА відтіснили війська Османської імперії із частини окопів, що пролягали на південний захід від Потутор, і змусили їх відійти на другу лінію оборони. Тоді «корпус Гофмана» був відправлений на лінію Милівка—Рибники допомогу османам. Де також, II курінь УСС потрапив у оточення, з якого йому вдалось вийти. Згодом війська РІА опанували другу османську оборону в посухівському лісі, точка 412. Проте, наступ спинив артилерійські удари австро-угорської армії, а також османи та стрілецький курінь на чолі Антіна Вариводи.
Згодом розпочався короткий позиційний період який завершився 30 вересня штурмом позицій Південної армії у напрямку на Рогатин. Тоді УСС був оточений, а зв'язок із дивізією втрачений. Лише кільком легіонерам вдалося уникнути загибелі або полону біля Золотої Липи. Після перемоги військ РІА цього ж дня, вони не змогли утримати ці позиції оскільки «корпус Гофмана» відкинула їх наступного дня за Ценівку.
Реорганізація корпусу та офензива Керенського
У 1917 році «корпус Гофмана» було реорганізовано у XXV корпус. Під час офензиви Керенського в половині червня XXV корпус перебував на лінії Баранівка—Конюхи здовж правого берега Ценівки. У цей період XXV корпус успішно відбивав атаки ворожих військ, за винятком лівого крила під Конюхами, яке було знищене; однак через загальне розпорошене становище в РІА, останні змушені були відступити. Згодом, 23 липня, Південна армія включно із XXV корпусом рушила вперед. Через Бучач і Чортків вона просувалася до річки Збруч, після чого зайняла на її ділянці простір Кудринці—Гусятин. XXV корпусові за яким йшли відділи УСС, припав відтінок Скала (нині — Скала-Подільська)—Сидорів. Цей фронт задержала Південна армія аж до укладання Берестейського миру.
Останні роки служби
17 серпня 1917 року в віллі Вартгольц він отримав Військовий орден Марії Терезії за успішне командування як командувача груп та корпусу під час Карпатських боїв, що надавало йому спадкове звання фрайгера (барона). Втім, через кінець монархії диплом на дворянство не був виданий. 24 січня 1918 року його корпус був підпорядкований до 2-ї цісарсько-королівської армії. 28 лютого того ж року він отримав звання генерала піхоти та залишався командувачем XXV корпусу до кінця війни.
За день до підвищення, 27 лютого 1918 року австро-угорська армія переступила межі України (УНР). XXV корпус забезпечував фланговий захист силами 155-ї дивізії ландштурму та зосередив 54-ту стрілецьку дивізію в куті між Збручем і Дністром. 54-та стрілецька дивізія XXV корпусу мала просуватися або на Могилів, або на Бар, але до Бару — лише за умови, що північний фланг 7-ї цісарсько-королівської армії також рушить і візьме на себе напрямок на Могилів. Наступного дня генерал піхоти Гофман направив змішаний підрозділ 155-ї дивізії на Балин, а 54-й стрілецькій дивізії генерала Віктора Северуса встановив наступну мету — наступ на Кам'янець-Подільський. Основні сили 155-ї гірської дивізії під командуванням генерала Фелікса Ріттера фон Уншульда охороняли попередній корпусний район. Тим часом УСС через село Окопи ввійшов до Жванця, а під вечір цього ж дня до Кам'янця-Подільського, де пробули три дні. За цей період команда XXV корпусу видала відозву до населення, де згадувалося про те, що «австрійська армія прийшла в Україну не як ворог, а як союзник». За дорученням Гофмана, Дмитро Вітовський повинен був вибрати з легіону сотню стрільців до «групи Іца», яка мала інформувати населення про «приятельські наміри Австрії супроти України та з'єднувати його симпатії до осередніх держав». Згодом, 2 березня, австро-угорські війська разом з УСС перейшли до Нової Ушиці, а звідтіль через Станіславчик до Жмеринки. Тоді УСС було приділено до групи архикнязя Вільгельма Габсбурга замість Гофмана.
4 березня за наказом фельдцойгмайстера Рудольфа фон Брауна, Гофман наказав направити 54-ту стрілецьку дивізію, яка вже рухалась на східний напрямок від Кам'янця-Подільського, до Могилева. Попри це, на південному березі Дністра перед Могилевом вже стояли ескадрони 2-ї кавалерійської дивізії, і їм могла легше допомогти частина, що рухалася по бічній залізниці від Жмеринки на південь, 2-а цісарсько-королівська армія наказала 54-й стрілецькій дивізії рухатися через Бар для приєднання до XII корпусу. З огляду на великий простір, який потрібно контролювати, фельдмаршал Едуард фон Бем-Ермолі у Бадені запросив право розпоряджатися всім XXV корпусом і 5 березня видав нові директиви. Тоді 54-та стрілецька дивізія рухалася на Бар, а основна маса 155-го гірського полку що стояла між Дунаївцями та Ярмолинцями мала перебрати від XII корпусу на себе охорону всієї залізничної мережі. 54-та дивізія мала прикривати маршрути безпосередньо позаду «корпусу Брауна», а 155-й гірський полк — охороняти головну лінію Жмеринка—Підволочиськ та її відгалуження. Командування XXV корпусу прибуло 12 березня в Жмеринку і використало дві свої дивізії відповідно до наказу позаду висунутих сил XII корпусу для забезпечення залізничної мережі. На початку квітня XXV корпус відповідав у Поділлі за підтримання контролю над зайнятою територією та за постачання зерна.
У травні після укладання угоди між німецько-українською та радянською сторонами бойові дії припинилися, а XXV корпус залишився на Поділлі. Попри це, за характеристикою австрійського військового історика Едмунда Гляйзе фон Горстенау: «Україна залишалася постійно „гарячим ґрунтом“, де зброя ніколи повністю не замовкала». Перебуваючи у виснажливій боротьбі проти непокірних селян, які постійно тримали німецькі та австро-угорські війська та їхні вищі командні органи у напрузі. Щоб приборкати небезпеку, командування Східної армії, 1 червня, за прикладом групи армій Германа фон Айхгорна, запровадило військові суди також на територіях Австро-Угорщини; над Херсонською та Катеринославською губерніями було введено воєнний стан. В цьому проміжку проти осередку заворушень на північ від Овідіополя XVII корпусне командування за допомогою сусіднього XXV корпусу в другій половині червня розгорнуло операцію оточення «ворожих банд» з 10 батальйонами та чотири з половиною (4½) батареями. Проте результативність таких масштабних операцій була невелика порівняно з витраченими силами. Оскільки підготовка військ займала певний час, «банди» в широких просторах завжди знаходили можливість вчасно втекти або розсіятися, щоб після відходу військ знову зібратися. Саме на межі липня–серпня селянські заворушення у Західному Поділлі створили серйозні труднощі для XXV корпусу.
Після краху Царства Болгарії, а згодом і підписання Солунського перемир'я, стало дуже ймовірним повстання Румунії, що відповідно створювало безпосередню загрозу для Трансильванії. Тоді на початку жовтня 5 числа Остармія отримала наказ якомога швидше зосередити значні сили на лівому березі Дністра від Могилева до Тирасполя. У південно-східній Угорщині для військ, призначених прикривати край, у Брашові створили «Групове командування Трансильванії». Наступного дня його очолив фельдмаршал-лейтенант Антон Ґолдбах фон Суліттаборн. XXV корпус також був приділений до групи і вже 11 жовтня перебував на лінії Дністра. Однак через появу загрози після капітуляції Болгарії військам Антанти на Балканах відкрився шлях на північ, а також, до Стамбулу; Центральні держави повинні були думати про утримання лінії Дунаю в окупованій Румунії. 17 жовтня генерал-полковник Альфред Краусс був повідомлений у Бадені, що розгортання на Дністрі, а згодом концентричний наступ на території Румунії скасовується. Але для протидії загрозі на території Румунії в основному використовували XXV корпус, підпорядкувавши йому також частини 187-ї ландштурмної бригади біля Могильова. З вже значно скороченою Остармією генерал інфантерії Краусс після наказаного 17 жовтня відведення військ більше не міг повною мірою утримувати окуповану територію. 27 жовтня XXV корпус (54-та стрілецька дивізія і 7-й кавалерійський корпус) виконував роль охорони лінії відведення. 2 листопада під час повного розладу Гофман разом зі своїм корпусним штабом був тимчасово заарештований солдатами XXV корпусу. XXV корпусне командування, яке перебувало у Жмеринці і якому власні солдати завдали великої шкоди, з того часу було виведено з дії; частина його перейшла 11 листопада через галичанський кордон і розпустилася. 1 січня 1919 року був відправлений у відставку.
Останні роки життя
В 1920 році проживав у місті Лінц. Через три роки переїхав до Відня.
7 або 8 травня 1923 року помер у стінах віденської лікарні «Айзельсберґ» від нещасного випадку. Гофман зазнав важкої травми 7 квітня під час падіння. Він тоді виконував службові обов'язки за дорученням графа Владислава Гогенберга. Під час засідання почесного суду в приміщеннях Militärkasino, що на Шварценбергплаці, організованого графом Адальбертом Штернбергом, він на мить покинув залу, а потім у коридорі помилково відчинив двері, що вели до шахти ліфта, і впав туди з висоти п'яти метрів, зазнавши тяжких поранень. Хоча його спочатку врятували й лікували у Відні, наслідки поранення призвели до смерті. Як зазначала австрійська газета Tages-Post, остаточною причиною смерті став апоплексичний удар.
Похоронений 11 травня о 4-й годині пополудні на Деблінґерському цвинтарі.
Згодом загибель Гофмана розглядали в кримінальному суді, де віце-президент військово-наукового товариства Militärkasino, Еміль Фай, був звинувачений у вбивстві через необережність. Однак справа завершилася виправданням обвинуваченого, оскільки доказова база виявила, що падіння сталося через необережність самого генерала. 11 березня 1924 року судова палата цивільного суду розглядала позов дочок генерала Гофмана проти військово-наукового товариства, в якому вимагалася компенсація збитків у розмірі 28 мільйонів австрійських крон. Представник товариства заявив, що правління товариства готове надати одній з дочок, яка досягне 24 років і отримує підтримку від державної скарбниці, пенсію у розмірі 500 000 австрійських крон на місяць ще на один рік, а другій дочці — той самий місячний розмір протягом півтора року, як добровільний внесок. Представник позивачів прийняв цю пропозицію.
Особисте життя
- Адель Гофман (нар. 1872 або 1873 рр. — пом. 24 січня 1922 р., Лінц) дружина.
- мав двох дочок.
Нагороди
- Австро-Угорщина:
- Ювілейна пам'ятна медаль 1898 (до грудня 1899 р.)
- Бронзова медаль «За військові заслуги» на червоній стрічці (квітень 1904 р.)
- Ювілейний хрест (до лютого 1909 р.)
- Орден Залізної Корони III-го класу (12 травня 1909 р.)
- Хрест «За вислугу років» III-го класу (до грудня 1909 р.)
- Орден Залізної Корони II-го класу з мечами (4 листопада 1914 р.)
- Почесний знак Австрійського Червоного Хреста I-го класу з військовими відзнаками (1 червня 1915 р.)
- Орден Залізної Корони I-го класу з мечами (5 червня 1915 р.)
- Хрест «За військові заслуги» II-го класу з мечами (16 грудня 1915 р.)
- Бронзова медаль «За військові заслуги» на стрічці Хреста «За військові заслуги» з мечами (25 жовтня 1916 р.)
- Пам'ятний хрест 1912/13 (до 6 грудня 1916 р.)
- Орден Леопольда I-го класу з мечами (27 або 28 липня 1917 р.)
- Лицарський хрест Військового ордену Марії Терезії (14 серпня 1917 р.)
- Німецька імперія та Прусське королівство:
- Залізний Хрест 2-го класу (8 травня 1915 р.)
- Залізний Хрест 1-го класу (19 червня 1915 р.)
- Баварське королівство:
- Орден «За військові заслуги» I-го класу з мечами (1 лютого 1916 р.)
Праці
- Oesterreichischer Erbfolge-Krieg 1740—1748. Nach den Feld-Acten und anderen authentischen Quellen bearbeitet in der kriegsgeschichtlichen Abtheilung des K. und k. Kriegs-Archivs // — Verlag von L. W. Seidel & Sohn k. und k. Hofbuchbändler — Wien, 1896 [I. Band]
- Oesterreichischer Erbfolge-Krieg 1740—1748. Nach den Feld-Acten und anderen authentischen Quellen bearbeitet in der kriegsgeschichtlichen Abtheilung des K. und k. Kriegs-Archivs // — Verlag von L. W. Seidel & Sohn k. und k. Hofbuchbändler — Wien, 1902 [VI. Band].
Погляди та оцінка діяльності
Відносини з легіоном УСС
У часи Першої світової Гофман мав різні погляди до УСС. У бесіді з Григорієм Коссаком Гофман зауважив: «Твій курінь — моя еліта, а січовий стрілець — мій найкращий жовнір» коментуючи перші бої УСС. 23 жовтня коли Франц Йосиф I надав перші нагороди для старшин УСС за «За хоробрість» II ступеня Гофман також похвально відгукувався про них.
Попри це, в кінці вересня 1914 року був одним з організаторів «двадцяток» УСС. Її ціль полягалась у веденні партизанської війни в тилу ворога. Стрілецтво тоді виступало проти цього плану, оскільки прагнуло «піти до бою разом, не віддільними гуртками й не хотіло витрачувати сили на такі отчайдушні випади». Через провал кількома стежами УСС бойових завдань у тилу ворога, план було відхилено. Згодом, після початку наступу на всієї лінії Карпат військами Гофмана, було організовано «п'ятнадцятки» УСС. Вони виконували таку ж функцію що й «двадцятки». За словами, Осипа Думіна цими планами він «марнував свій найкращий бойовий елемент». Після виходу УСС з Карпат на Поділля, в «корпусові Гофмана» повіяло супроти стрільців ще холоднішим духом. Дослідник зазначав, що «в його [Гофмана] команді використовували кожну нагоду, найдрібне непорозуміння на те, щоб стрілецтву шкодити і сприйняти його розріст». Він також писав, що «Командант корпусу [Гофман] легіоном цікавився мало, а руководився більш думкою начальника булави, явного й переконаного ворога УСС полковника Роберта Лямезана».
Кульмінацією погіршення відносин між Гофманом та легіоном УСС стало звинувачення першого у слабкому опорі та передчасному залишенні позицій 14 серпня 1916 року під час перших боїв за гору Лисоня. Згодом деяких стрільців було притягнено до польового суду, але за допомогою Осипа Суховерського та інших старшин суд звільнив підсудних стрільців від звинувачення. Як наслідок, згодом до УСС від австрійського командування було причеплено назву «полк-зрадник» (нім. «Verräter-Regiment»). Тоді також легіон був реорганізований: з обох куренів сформували один бойовий, а другий був допоміжним. Через два роки, за споминами архикнязя Вільгельма Габсбурга, після приїзду до Жмеринки у березні 1918 року, представившись до Гофмана, він запитав його про думку щодо УСС. Тоді Гофман охарактеризував легіон «бандою».
Австрійська оцінка
Під час Карпатської кампанії 1914 року оберлейтенант Леопольд Верфайн висловлював глибоку повагу до Гофмана, вважавши його зразком стійкості, мужності й відданості обов'язку — справжнім офіцером, який навіть у найважчих умовах залишався поруч із солдатами: «Був холодний жовтневий ранок, коли генерал-майор Гофман проходив повз наші поспіхом вириті укріплення й для кожного відважного ландштурмівця знаходив тепле слово. Його відкритий, світлий погляд і голос виявляли доброту серця й співчуття. Тисячі сердець одразу відгукнулися йому — виснажені сили знайшли нову міць. … За свій визвольний подвиг нинішній командир корпусу, фельдмаршал-лейтенант Петер Фрайгер фон Гофман, заслуговує вдячності Вітчизни й угорського народу на всі часи! За це наш молодий монарх нагородив його орденом Марії Терезії. лат. Aere perennius! (укр. «Міцніший за мідь!») — ім'я Гофмана, генерала Карпат, назавжди викарбуване в історії нашої батьківщини!…».
Оберстлейтенант 1-го класу, а також санітарний керівник корпусу Герман Ріттігштейн для журналу Der Militärarzt у випуску за 1 липня 1916 року зауважив, що йому «вдалося настільки повно організувати санітарне забезпечення корпусу, як воно існує на сьогодні, виключно завдяки далекоглядності та щедрості командувача корпусу фельдмаршал-лейтенанта Петера Гофмана, який відзначався непохитною відданістю підлеглим, прагнув максимально полегшити становище поранених і хворих, відшкодовуючи жертви, принесені на вівтар Батьківщини, будучи одночасно полководцем, солдатом і самаритянином». Він також висловив «щиру подяку від імені хворих, поранених та військових лікарів, яких той завжди підтримував».
Після смерті Гофмана лінцька газета Linzer Volksblatt охарактеризувала його як «видатного корпусного командувача, який відзначився в боях проти Російської імперії під час Першої світової». Віденська газета Neues Wiener Tagblatt зазначила, що Гофман був одним із найвідоміших австро-угорських корпусних командирів у війні проти Російської імперії.
Пам'ять
Петер фон Гофман є головним героєм австрійської пісні «Залізна пісня з залізного часу» (1914) (нім. Eiser’n Lied aus eiser’n Zeit). Ця пісня створена невідомим австрійським солдатом під час Карпатської кампанії.
Фалеристика
Гофман зображений у фалеристиці. Австрійський скульптор та майбутній срібний олімпійський призер на мистецьких змаганнях у Лондоні (1948) Оскар Тіде у 1917 році зробив карбовану пам'ятну бронзову медаль, присвячену штурму гори Остра під час Карпатської компанії 22–23 квітня 1916 року. На аверсі було зображено бюст Гофмана, звернений праворуч з підписом лат. Feldmarschallleutnant Peter Hofmann, Kommdt. des XXV. Korps. (укр. Фельдмаршал-лейтенант Петер Гофман, командувач XXV корпусу). На реверсі зображений спустошений пейзаж з підписом лат. Ostry. 22.-23. April 1916. K.F.A. (укр. Остра, 22-23 квітня 1916 року, K.F.A.). За індексом Numista є дуже рідкісною (97).
Образотворче мистецтво
Гофман зображується на листівках та картинах австрійських художників. Оскар Брюх[de] у 1915 році створив автотипію портрета Гофмана за допомогою сангінового матеріалу, яка входить до збірки Unsere Heerführer — zweihundert Porträts (k. u. k. Kriegsfürsorgeamt, Відень). В проміжку Першої світової Антон Ганс Карлінскі[de] створив портрет Гофмана, на основі якого повстала листівка. За технічне відтворення зображення у вигляді фотогравюри, тобто перенесення оригінального малюнка чи портрета на картон за допомогою друкарських або репродукційних технологій, відповідав Андреас Крамполек (k. u. k. Kriegsfürsorgeamt, 1914—1918, інвентарний номер 188554/21, Віденський музей Карлсплатц). Також є чорно-біла листівка Гофмана з Орденом Залізної Корони II-го класу під назвою Feldmarschalleutnant Peter Hofmann (укр. Фельдмаршал-лейтенант Петер Гофман), попри це він зображений у чині генерала піхоти (інвентарний номер 0209103, Музей Земплені). Портрети Гофмана також містяться в низці австрійських журналів та газет, зокрема в Der Humorist, Der Militärarzt, Sport & Salon, Wiener Bilder.
вікіпедія, вікі, енциклопедія, книга, бібліотека, стаття, читати, безкоштовне завантаження, Інформація про Петер фон Гофман, Що таке Петер фон Гофман? Що означає Петер фон Гофман?