Назарук Осип Тадейович

О́сип Тадейович Назару́к (31 серпня 1883, Нагірянка — 31 березня 1940, Краків) — український громадський і політичний діяч, письменник, журналіст, воєнний кореспондент, публіцист, адвокат.

Осип Назарук
Осип Тадейович Назарук
Псевдо	«Андрій Банашкевич», «Андрій Чекановський», «Святослав», «Чужинець, А.», «А. Б.», «А. Ч.», «Б. А.», «Др. Н. О.», «Др. О. Н.», «Ч. А.»
Народився	31 серпня 1883(1883-08-31)  Нагірянка, Бучацький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Цислейтанія, Австро-Угорщина або Язловець, Бучацький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Цислейтанія, Австро-Угорщина
Помер	31 березня 1940(1940-03-31) (56 років)  Краків, Третій Райх, Німецький Рейх
Поховання	Раковицький цвинтар
Підданство	Австро-Угорщина  ЗУНР  УНР
Діяльність	журналіст, політик, адвокат, публіцист
Alma mater	Віденський університет (9 травня 1905), Бучацька державна гімназія, Золочівська цісарсько-королівська гімназія і ЛНУ ім. І. Франка
Знання мов	українська, англійська, латина, німецька і польська
Членство	Наукове товариство імені Шевченка, Українські січові стрільці, Західно-Українське товариство Ліги Націй і Контактний комітет (1939)
Magnum opus	«Роксоляна»
Військове звання	Хорунжий (файнріх)
Партія	УСДП, Українська радикальна партія (1923) і Українська Католицька Народна Партія
Конфесія	католик
Роботи у Вікіджерелах

Під час студентських років був членом різних українських гуртків та редакцій, зокрема входив до Української радикальної партії (УРП) (1905—1923). Неодноразово був фігурантом різних судових справ. До початку Першої світової війни став доктором цивільного та церковного права (1912). Вже під час Першої світової вступив до Легіону Українських січових стрільців (УСС), став одним з організаторів Пресової кватири УСС, згодом її тимчасовим керівником, водночас був літописцем, у проміжку війни написав багато історичних оповідань, повістей та праць, пов'язаних із діяльністю УСС, був редактором багатьох газет та часописів. Хорунжий УСС, Член Загальної Української Ради (1915), делегат Української Національної Ради ЗУНР від Радикальної партії (1918), керівник пресової кватири Української Галицької Армії (УГА) (1919).

У першій половині 1920-х років виконував дипломатичні функції на багатьох конференціях, зокрема був представником у Канаді від Уряду ЗУНР в екзилі, членом президії Західноукраїнського товариства Ліги Націй. Очолював фінансову ініціативу «Позички національної оборони» для підтримки Уряду ЗУНР в екзилі та дипломатичних місій. У другій половині 1920-х років — на початку 1930-х був організатором та керівником католицької організації, партії та освітнього товариства, а також репрезентантом єпископа Григорія Хомишина. Звичайний член НТШ (1932). В останніх роках входив до Контактного комітету (1937—1939), а також заснував адвокатську канцелярію у Львові (1938).

З ранніх років дотримувався соціалістичних поглядів, під час антигетьманського повстання був на боці Директорії, проте в 1920-х роках став прихильником консерватизму та гетьманського руху, а згодом одним із його організаторів у Сполучених Штатах Америки і Канаді.

Автор численних праць на суспільно-політичні теми, праць з історії УСС та інших спогадів, історичних повістей, подорожніх репортажів, публіцистичних статей тощо.

Життєпис

Австрійська доба

Ранні роки та початок активної громадської позиції (1883—1907)

Народився 31 серпня 1883 року в селі Нагірянка, Бучацького повіту в королівстві Галичини та Володимирії (нині частина міста Бучач Тернопільської області); за іншими даними — в селі Язловець. Ріс у родині кушніра — Тадея та його дружини Анастазії

Навчався в Бучацькій народній школі, а після її завершення у 1899 році вступив до цісарсько-королівської Бучацької гімназії, де з 1899 до 1902 року був головою таємного драгоманівського гуртка, пов'язаного з «Молодою Україною». Закінчивши народну школу та шість класів гімназії в Бучачі, у 1900 році був відрахований із сьомого класу через підозру в належності до цього гуртка. Тоді його виключили з гімназії без права навчатися в середніх школах Галичини. Згодом продовжив навчання в цісарсько-королівській Золочівській гімназії, де завершив сьомий і восьмий класи. Саме активна громадська позиція Назарука щодо захисту прав українських гімназистів та студентів не давала йому можливості складати випускні іспити в цісарсько-королівській Золочівській гімназії. Тож іспити на атестат зрілості він склав у вересні 1902 року у Львові. Після цього вступив до Віденського університету на юридичний факультет. Під час хліборобського страйку в Бучаччині 1902 року разом з адвокатом у Монастириськах доктором Анзельмом Мозлєром на сторінках газети «Służba Dworska» публікував матеріали на його підтримку як українською, так і польською мовами. В 1904—1905 роках очолював роботу української студентської організації «Січ» у Відні. Там завершив навчання 9 травня 1905 року, згодом вступив до Львівського університету. У 1906—1907 року — голова львівської «Академічної Громади».

Політична діяльність до початку Першої світової війни

Покликанням зі студентських років стала політика, водночас шліфував публіцистичну майстерність. Результатом стала видана до 1914 року низка брошур на політичні теми (див. розділ Літературна діяльність). Осип Назарук брав участь у VIII загальнопартійному з'їзді Соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА) 9—13 листопада 1903 року у Відні в числі шести делегатів від Української соціал-демократичної партії (УСДП) Галичини і Буковини як делегат від виборчого округу Станиславів (нині — Івано-Франківськ). Згодом став членом Української радикальної партії (УРП) та її Головної управи, в якій перебував з 1905 до 1923 року.. За час перебування в УРП здобув ім'я «невтомного агітатора й успішного вічевого промовця». В умовах загострення політичної боротьби навколо парламентської виборчої реформи 2 грудня 1906 року зробив перші публічні кроки як політик на українському вічі у Львові, яке тоді очолював Юліан Романчук. Тоді обговорювався звіт про діяльність руського клубу і ситуація напередодні чергових виборів до австрійського парламенту. Назарук критикував діяльність українського польського клубу включно з Станіславом Ґломбінським, Станіславом Стажинським та Юліаном Романчуком, останнього за політичну слабкість. Наприкінці запропонував оголосити вотум недовір'я українським послам, чим викликав у частини вічевиків невдоволення. Заступився за Назарука тоді Михайло Лозинський, який ствердив, що в парламенті «Русини не здобули нічого…». Виступаючи на зборах товариства «Академічна громада» 9 червня 1907 року з рефератом, Назарук розкритикував діяльність керівництва національно-демократичної партії (УНДП). Відповідно до змісту реферату, збори висловили вотум недовір'я Народному комітетові УНДП. Назарук також брав участь у дискусіях на різні соціальні теми, де висловлював радикальні способи їх розв'язання. Через власні погляди в нього виникали конфлікти з іншими українськими партійними діячами; попри це серед опонентів він мав прихильників (див. розділ Погляди у складі УРП до початку Першої світової війни).

Фігурант судового процесу по справі заворушення (1907)

23 січня 1907 року брав участь у студентській демонстрації проти «засилля польської мови у Львівському університеті». Тоді, 116 студентів було заарештовано під час спроби вирватися з університету. Щоправда, після складання протоколу їх звільнили. 1 лютого 1907 року було проведено повторні арешти студентів, яких звинуватили в порушенні громадського спокою, хоч початково їм інкримінували тероризм. Назарука заарештували в Станиславові та доправили до цісарсько-королівського Львівського крайового суду, де 8 лютого розпочався суд. За повідомленням віденської газети Arbeiter-Zeitung, прокуратура зібрала з селянських зборів великий матеріал для обвинувачення Назарука з грудня 1905 по липень 1906 року. Його обвинувачували у вчиненні злочину вимагання (§ 98 b), що трактувалося як так звана «східногалицька погроза страйками» з метою домогтися впровадження виборчої реформи; а також у злочині образи величності (§ 63), нібито вчиненому через публічні висловлювання щодо можливості октроювання виборчої реформи та порушення конституційного ладу короною. Окрім цього, йому інкримінували проступки, передбачені §§ 283—284 (участь у заворушенні), § 302 (підбурювання) та § 305 (схвалення незаконних дій), а також порушення, визначені § 308 (поширення тривожних чуток), § 492 і статтею V закону від 17 грудня 1862 року (образа органів влади та жандармерії), разом із численними порушеннями норм законодавства про зібрання. Справа довго затягувалася, і за повідомленням тієї ж віденської газети за 21 лютого Назарук, перебуваючи в ізоляції, тяжко захворів. У цьому проміжку відбувався загальний страйк студентів у формі голодування. Опівдні 23 лютого відбулося засідання президії Вищого крайового суду, на якому після тривалих нарад було ухвалено звільнити 80 русинських студентів, окрім п'ятьох, для яких повинні були бути внесені застави, серед яких був Назарук. Тоді було внесено заставу в сумі 30 000 крон, і 25 лютого о 15:00 їх звільнили.

2 вересня розпочався судовий процес над 17 студентами, серед підсудних перебував Назарук. Щоб відокремити процес від політичної сфери, Верховний суд делегував проведення процесу Віденському суду. Тоді прокуратура вбачала, що Назарук був одним з головних учасників демонстрації. У нього було знайдено телеграму доктора Володимира Бачинського. За повідомленням віденської газети Neues Wiener Tagblatt Бачинський підтримував активну кореспонденцію з Назаруком, за допомогою телеграми задав сигнал для початку ексцесів. У суді Осип Назарук відмовився надавати будь-які свідчення. За його словами, допит відбувався під примусом, «комісар сказав мені, що я повинен давати свідчення; ні, я відповів йому, закон дає мені право мовчати. Я юрист. Не моя справа доводити, що я невинний, а ваша — показати, що я ним не є». Виправдовуючись, Назарук заявляв, що «дня 23 січня прийшов о 12 годині в полуднє на університет, бо хотів іти разом з депутацією до ректора. Видів пізніше напад на авлю, а коли хотів затримати одного з товаришів, упав на підлогу, зломав собі палець і скалічив шклом, яке було на підлозі, руку». Щодо телеграми Бачинського Назарук зазначив, що це був лише привітальний телеграм. Адвокат Вальтер Роде поставив Назаруку запитання, «чи правда те, що у Львівському університеті професори провадили пропольську політику і під'юджували польських студентів проти українських», однак голова судового процесу д-р Вах заборонив відповідати на це питання. Професор Львівського університету д-р Ернест Тілль на допиті заявив, що Назарук разом з одним колегою приходив до нього у грудні, й, «виклавши позицію русинських студентів щодо імматрикульної церемонії, просив посприяти тому, щоб польську присяжну формулу було перекладено русинською мовою; завдяки цій невеликій поступці, на його думку, вдалося б заспокоїти русинських студентів». Комісар поліції Тавер у своїх свідченнях зазначив, що Назарук вів із ним переговори з приводу того, аби заарештованих провели головними вулицями Львова з демонстративною метою, тоді за його словами він змушений був поступитися, оскільки мав замало особового складу, щоб протидіяти. Також, за словами комісара Тавера, було допитано кількох свідків захисту, які надають виправдовуючі свідчення. Вони зазначають, що збори 22 січня не приймали рішення влаштовувати заворушення. Вони особливо виправдовують обвинуваченого Назарука і заявляють, що ніхто з нинішніх обвинувачених не належить до радикалів. Микола Цеглинський зазначив, що «Назарук завжди стояв на законній позиції і, виступаючи проти демонстраційних намірів, посилався на важливість виборів до Райхсрату. Однак він утратив вплив, бо сказав, що слід обмежитися скасуванням формули і не створювати ректорові труднощів». Університетський служник Мелан Серевін заявляв, що Назарук витягнув за комір Крата, який намагався проникнути до канцелярії. За судовим вироком 6 вересня Осипа Назарука звільнили від обвинувачення через відсутність доказів проти нього.

Питання щодо відрахування з Львівського університету (1907—1908)

За повідомленням 4 квітня польської газети Kurjer Lwowski Назарук був відрахований з Львівського університету. Проте у другій половині квітня 1908 року ректор Львівського університету Броніслав Дембінський прибув до Відня вирішити питання не розглянутої постанови академічного сенату стосовно відрахування кількох українських студентів, які були під час заворушень у Львівському університеті. Цю постанову, укладену ще в червні 1907 року, передали до Міністерства культури і освіти. Назарука не відрахували, оскільки відомо, що він згодом складав два державні іспити у Львівському університеті.

Подальші судові справи за участю Назарука (1908—1909)

25 квітня 1908 року за повідомленням австрійських та польських газет був заарештований як імовірний спільник Мирослава Січинського в замаху на маршалка Галицького крайового сейму Анджея Потоцького. Арешт відбувся в селі поблизу Бучача в перших днях Великодня. Краківська газета Głos Narodu вказувала що «Назарука розшукувала жандармерія, однак він умів уникати переслідування, і лише двоє жандармських офіцерів випадково зустріли його в корчмі, де він жваво розмовляв із присутніми селянами, та, упізнавши його, передали в руки жандармів, реквізованих із найближчого постерунку». Назарук, ще до арешту разом із громадською діячкою Марією Королюк та сином директора гімназії в Перемишлі Миколою Цеглинським за годину після замаху на Анджея Потоцького намагалися передати Мирославові Січинському пакет цукерок на поліцейському комісаріаті. Він також брав участь у нарадах, що відбулися минулого тижня до його арешту в приміщенні «Діла», щодо питання передання справи Січинського на розгляд суду поза Галичиною. Віденська газета Die Zeit повідомляла, що «несподіване ув'язнення провідника руських студентів Осипа Назарука викликав великий резонанс в колах руської академічної молоді. Назарук, за запевненням тих, хто його знає, має всі передумови відіграти першорядну роль у політичному русі свого народу». Вальтер Роде, адвокат Назарука, висловлював такі зауваги щодо останнього: «Від вересня минулого року я перебуваю в постійному листуванні з Назаруком, тим більше що в процесі проти Генрика Сенкевича він виступає як обвинувач і, ймовірно, головний свідок. Процес відбудеться 18 травня, і якщо до того часу Назарука не буде звільнено, я наполегливо вимагатиму його доставлення зі Львова до суду присяжних. У справі Січинського Назарук, імовірно, не замішаний, що випливає з листа Назарука до посла В'ячеслава Будзиновського». Тоді, Будзиновський розповідав Роде, що Назарук листовно запитував його, «чи з політичних міркувань не слід було б вигадати змову», чого, за словами Будзиновського йому не радив. Також Будзиновський, за словами Роде, заявив, що виступив би у цій справі як свідок. На завершення Роде зазначив, що під час свого завтрашнього перебування у Львові, він буде клопотати про негайне звільнення Назарука, оскільки не вірить, що «проти нього можуть існувати серйозні підстави для підозри». 30 квітня з'явилась інформація від польськомовної львівської газети Słowo Polskie, що «Назарук уже тиждень сидить спокійно в Бучачі і його взагалі не арештовували». Згодом 3 травня про це повідомила німецькомовна чернівецька газета Czernowitzer Allgemeine Zeitung.

Назарук був одним з позивачів проти Генрика Сенкевича — лауреата Нобелівської премії з літератури (1905) через наклеп «на честь» у справі заворушень Львівського університету. Адвокатом позивачів був Вальтер Роде. Передмовою справи стала віденська газета Die Zeit, яка опублікувала у своєму ранковому випуску від 19 травня 1907 року статтю обвинуваченого під заголовком: нім. Björnson zur Antwort (укр. Відповідь Б'єрнсону). У цій статті дослівно написано: «У в'язниці, куди їх [русинських студентів] помістили на кілька днів, вони організували голодування, з вином і біфштексами, які їм надіслали друзі». Суд по справі наклепу розпочався 18 травня 1908 року, попри це, Сенкевич не з'явився у суді через медичні обставини. Тоді порушували два головних питання: про «образу честі» та «висміювання». На перше присяжні відповіли відмовою 10 голосами, двоє погодились; тоді як на друге питання присяжні відповіли 11 голосами «за», і 1 голосом «проти». Цього ж дня Сенкевича засудили до штрафу в 300 крон, або до тридцяти днів арешту, та до сплати витрат судового процесу.

20 січня 1909 року як фігурант судового процесу в Станиславові звинувачений у порушенні § 305 Кримінального закону та § 5 Виборчого закону, зокрема за «виправдання вчинку Мирослава Січинського у вбивстві Анджея Потоцького» та «погрози єврейським виборцям погромом». Тоді на передвиборчих зборах, які відбулися в селі Язловці 26 січня 1908 року, Назарук закликав виборців із сільських громад Бучацького повіту обрати кандидата д-ра Северина Даниловича. Адвокатом Назарука був Анзельм Мозлєр. Назарук заперечував висунуті проти нього обвинувачення. За повідомленням польських газет, Назарук говорив про становище в Російській імперії, а саме про погроми в Кишиневі, Києві і Одесі, за його словами євреїв він не мав наміру лякати та вбивства намісника він також не схвалював, а лише цитував і пояснював уривки з різних газет — як «за», так і «проти». Наступного дня, суд був відкладений через відсутність трьох основних свідків — Томаша Місьолка та його дружини, а також Зофії Самет. Судовий процес було перенесено до 25 лютого. Свідки Герш Камфер, Данило Гафткієвич і Генрик Ґольдстанб стверджували, що обвинувачений «лише застерігав євреїв від погромів, а жодної погрози не було». У свідків також були конфлікти свідчень, Зофія Самет, вказувала, що вона чула слова Назарука: «Наш товариш [Січинський] помстився за нашу кривду», попри це свідок Василь Козарчин стверджував, що Назарук казав: «Я не схвалюю вчинку Січинського». На завершення, Мозлєр у своїй промові доводив, що обвинувачений не мав наміру погрожувати євреям, а лише застерігав їх. Він також додав, що, якщо трибунал усе-таки визнає Назарука винним у вчиненні правопорушення за § 305 Кримінального кодексу, тоді просив застосувати пом'якшувальні обставини та замінити арешт на штраф. Суд після короткої наради визнав Назарука винним у вчиненні правопорушення за § 305 і засудив його до десяти днів арешту з можливістю заміни на штраф у розмірі 100 крон.

Адвокатська практика та здобуття наукового ступеня (1909—1914)

З січня 1909 по листопад 1910 року проходив практику в місті Монастириська з адвокатом Мозлєром. У цьому проміжку 12 лютого 1909 року закінчив юридичний факультет Львівського університету. Загалом склав три державні іспити з правно-історичних, правно-судових та правно-політичних дисциплін: у Відні — 9 травня 1905 рік та у Львові — 26 жовтня 1908 та 12 лютого 1909 року. 1912 року відбув на однорічну судову практику у Відні, з 25 червня 1912 до 30 серпня 1914 проходив адвокатську практику в адвоката д-ра Євгена Петрушевича в Скольому. 16 липня 1912 року здобув науковий ступінь доктора цивільного та церковного права. До початку Першої світової війни — співредактор, а згодом редактор «Громадського голосу», а також член редакції «Діла», «Часопису сільськогосподарської кооперації».

Перша світова війна

Після початку Першої світової війни 6 серпня 1914 приєднався до легіону Українських січових стрільців (УСС) як старший десятник, одночасно був літописцем та одним з організаторів Пресової кватири УСС, утвореної на початку 1915 року — 9 березня. Член Загальної Української Ради (ЗУР) у Відні з травня 1915 року. В цьому ж проміжку був кореспондентом «Вістника Союзу визволення України», а також співпрацював з Бойовою управою УСС.

В перші дні війни опинився серед тих сотень галичан, які зазнали репресій з боку австрійської влади за «співпрацю з державами Антанти». Наприкінці серпня 1914 року його заарештували та відправили до концентраційного табору «Талергоф». Вибравшись звідти, він приєднався до членів Союзу визволення України (СВУ). Після взяття Львова військами Російської імператорської армії (РІА) в 1914 році керівники СВУ, переїхавши до Відня, звернулися через Осипа Назарука до Симона Петлюри з пропозицією організувати і очолити всенародний рух у підросійській Україні. Проте Петлюра, бувши на той час активним журналістом і політичним діячем, добре розумів ризики, пов'язані з цензурою та політичними репресіями. 18 грудня 1914 року Петлюра, який тоді перебував у Києві, передав відповідь через Назарука, який перебував у Стокгольмі як посланець СВУ. Петлюра висловив підтримку ідеям національного визволення, але не міг відкрито закликати до організації збройного повстання через загрозу царської цензури. У Стокгольмі Назарук перебував для інформування громадськості скандинавських країн про становище та національно-політичні змагання українців. У Швеції він нав'язав контакти з багатьма політиками, вченими, редакціями часописів, розповсюджував видання СВУ. Мав повноваження й на Норвегію, де двічі зустрічався з президентом норвезького стортингу Йоргеном Ловланном, міністром закордонних справ Нільсом Ігленом і обговорював з ними питання війни та ставлення до неї українського народу. У листах до СВУ Назарук просив надсилати до шведської преси тематичні статті про Україну, окремо про Галичину, Наддніпрянщину, Буковину, Закарпаття, українців в Америці та Приамур'ї, а також достовірний статистичний матеріал про кількість українських кафедр та студентів українців в університетах, народних шкіл, економічних інституцій, культурно-громадських організацій, часописів, популярних видань тощо. Крім того, Назарук також просив Президію СВУ надсилати свої видання до Скандинавії, особливо до Норвегії, оскільки за словами Назарука «вістки про українську справу дійдуть скоро й до Англії». Все це робилося для реалізації широкої інформаційно-дипломатичної акції СВУ в різних країнах світу, для «розбивання муру між українським народом і світовою громадськістю»

Весною 1915 року прибув на фронт. До жовтня 1915 року виконував обов'язки голови Пресової Кватири УСС, після нього її очолив Микола Угрин-Безгрішний. Був уповноваженим до збору матеріалів для історії легіону. 17 червня за ініціативою Назарука в Коші відбулося перше засідання «Викладового кружка». Суть діяльності цього гуртка полягало в тому, що промовці робили доповіді з актуальних питань, які потім детально з дискусіями обговорювали присутні, а також де стрілецька молодь зміцнювалася ідейно та готувалася до майбутньої суспільної праці. З квітня 1916 року — підхорунжий у 1-му полку УСС, згодом — хорунжий. У 1916—1917 роках разом з іншими стрільцями займався організацією українського шкільництва на Волині як делегат Комісаріату УСС у Володимирі-Волинському, а через рік керував культурно-освітньою роботою УСС на Поділлі. На той час в школах було нелегко с підручниками. Назарук був одним з тих, хто надав значну допомогу задля вирішення цієї проблеми. Наприкінці лютого — на початку березня 1918 року, коли УСС перебував у Кам'янці-Подільському, Назарук склав «Інструкції для УСС, що їдуть на Україну» призначені для використання легіоном, задля доведення населення про те, що «австрійська армія прийшла в Україну не як ворог, а як союзник». У першій половині вересня входив до складу Центрального Військового Комітету (ЦВК) в окремій військовій комісії. Члени комісії регулярно брали участь у засіданнях ЦВК, де інформували військовиків про становище у краї, а через мережу своїх партійних структур сприяли розбудові підпільних осередків у Галичині та Буковині. В цьому проміжку Назаруку було запропоновано посаду організаційного референта ЦВК, проте він відмовився. Тоді цей комітет очолив Дмитро Паліїв. З 27 жовтня 1918 — секретар філії УНРади у Львові, делегат Української Національної Ради ЗУНР від Радикальної партії. Перед цим, 20 жовтня цього ж року, брав участь у першому засіданні УНРади, на якій обговорювались попередні організаційні питання. Під час засідання було вирішено доручити Назарукові спільно зі Степаном Бараном розробку та опрацювання регламенту.

Початок визвольних змагань

З 1 листопада 1918 —16 листопада 1919 року перебував на Наддніпрянщині (УНР). У цьому проміжку, 6 листопада разом із Степаном Шухевичем та Оленою Степанів зустрічався за дорученням «Команди Українських Військ» з гетьманом Павлом Скоропадським як представник Української Національної Ради ЗУНР, на переговорах із гетьманом щодо допомоги у війні проти Польщі. Тоді гетьман пообіцяв надати матеріальну допомогу у вигляді 2 млн доларів (10 млн крон або 5 млн карбованців), ескадрилью літаків, гармат, панцирних автомобілів, кілька вагонів амуніції, обмундирування та продовольства. Проте безпосередню військову допомогу надавати не хотів, щоб не провокувати Польщу. Через подальші наполягання, Скоропадський дозволив відпустити з Києва Курінь Січових Стрільців (СС) що стояли кадрою у Білій Церкві, «ніби самовільно переступили кордон Збруча й поспішили на поміч УГАрмії». Перебуваючи в Білій Церкві, Назарук переконався, що СС більше потрібні Наддніпрянській Україні, написав повстанський маніфест Директорії. Згодом, як член Стрілецької ради Січових Стрільців Євгена Коновальця брав участь в антигетьманському повстанні на боці Директорії. Назарука також звинувачували у спробі приведення до влади Вільгельма Габсбурга, який перший заперечував (див. розділ Звинувачення в державному перевороті Української Держави).

У цьому проміжку, 15 листопада вів переговори з німцями для забезпечення їхньої нейтральності. Тоді переговори виявились успішними, представники німецького командування заявили, «що їх залога в Білій Церкві не виступить проти Директорії, і виявили готовність підписати відповідну угоду», що було зроблено вже вранці наступного дня після тривалих переговорів. Відповідно до неї, німецька сторона зобов'язувалась «бути нейтральною в боротьбі Директорії проти гетьманського уряду, а українська сторона брала на себе зобов'язання, не нападати на німців і вивезти їх з України якнайшвидше». 17 листопада Назарук разом з Директорією виїхав до Фастова. Крім цього, він займався іншими справами, що стосувалися «висилки підмоги в Галичину», а також правничими справами, зокрема допомоги ув'язненим відпускаючи їх запорукою поважних людей. Тоді, деякі справи доручала Директорія, зокрема ведення допиту міністра Михайло Вороновича та полковника Євгена Мишковського.

Перебуваючи у Вінниці після Фастова, окрім щоденного прийому політичних емісарів, партійних депутацій та представників галицького уряду, продовжував вести переговори з німцями тепер вже про виїзд з України. Тоді Назарук разом з генерал-хорунжим Олександром Греком поїхав до Козятина для проведення остаточних переговорів. 12 грудня 1918 року, Назарук диктував представникам німецької армії умови договору, який того ж дня було підписано. Згідно з договором, німецька армія мала здати Київ. Через два дні війська Директорії вступили в місто. В грудні був призначений очільником Українського телеграфного агентства (УТА). Згодом, з грудня 1918 по квітень 1919 — керівник Головного управління преси й пропаганди в урядах Володимира Чехівського та Сергія Остапенка Директорії УНР в ранзі міністра уряду. 23–25 січня 1919 року перебував в Одесі та Бірзулі разом із Сергієм Остапенком на перемовинах з начальником штабу французьких військ полковником Анрі Фрейденбергом щодо порозуміння Антанти з Директорією та її визнання; встановлення над УНР французького протекторату й включенням до Республіканської армії інструкторів-денікінців, проте порозумітись не вдалось. Був одним з авторів «Проскурівської Декларації Січових Стрільців» у березні 1919 року. Також виступав на з'їзді УРП 22–23 березня та на селянсько-робітничому (трудовому) з'їзді 30–31 березня 1919 року. У проміжку за лютий — травень 1919 року брав участь у редагуванні часопису «Народ», у Станиславові, який на той час був органом партії УРП. Тоді в Станиславові Назарук познайомився з В'ячеславом Липинським, який суттєво вплине на його ідеологічні погляди.

Після переходу Української Галицької Армії (УГА) за річку Збруч, Назарук переїхав до осідку галицької Диктатури Євгена Петрушевича, до Кам'янця-Подільського. З 6 червня 1919 року керував роботою пресової квартири УГА, а також редагував газету УГА «Стрілець», в якому безпосередньо критикував Директорію. В цьому ж місяці здійснив наукову екскурсію до Бакоти. Продовж липня до листопада 1919 року, обидва українські уряди, наддніпрянський та галицький, мали свій осідок у Кам'янці-Подільському. За цей проміжок часу Назарук завдяки своїй позиції та темпераменту став головним речником галицької сторони в тодішніх гострих суперечках між галицьким і наддніпрянським державними проводами.

Крім державно-політичних справ, Назарук переймався проблемами збереження духовної спадщини, пам'яток історії та культури в роки української революції. 30 серпня 1919 року у складі Міністерства народної освіти (МНО) наказом № 9 для Головного управління мистецтв і національної культури (ГУМНК) УНР було створено Архівну комісію — «міжвідомчий науково-дорадчий пам'яткоохоронний орган» до складу якої входив Назарук. Він був одним із ініціаторів створення часопису «Українська старовина» — науково-популярного культурологічного журналу, який був друкованим органом Комісії для охорони пам'яток старовини і мистецтва. Тоді Назарук обіймав посаду голови книжно-архівної секції («Українська старовина й українська новочасна творчість»).

Кінець визвольних змагань та початок міжвоєнного періоду

Із середини листопада 1919 року разом з урядом Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) виїхав на еміграцію до Відня, в якій перебував до серпня 1922 року. Назарук був заступником голови делегації УНР на Ризькій мирній конференції у вересні 1920 року. З кінця грудня 1920 року входив до складу Всеукраїнської національної ради (ВНРада) як представник УРП. Він також був тим, хто підготував резолюцію щодо вступу партії УРП до ВНРади. Проте вже 22 квітня Назарук та партія вийшла з ВНРади через її підписання Декларації Варшавського договору 24 березня 1921 року. З 26 грудня 1920 по 1922 року — член уряду ЗУНР у Відні як уповноважений у справах преси й пропаганди. Працював у редакціях уряду: «Український Прапор» і тижневика «Воля», а також був радником Євгена Петрушевича. Член президії Західноукраїнського товариства Ліги Націй з 22 січня 1922 року. 12 квітня 1922 року фактично відновила свою роботу УНРада в присутності 15 членів. Тоді, згідно з порядком денним, відбулися вибори голови, заступників, секретаря. Назарука обрали заступником голови Лева Левицького. 19 квітня 1922 року — з Відня у складі делегації ЗУНР відбув на Генуезьку конференцію. Назарук є одним з засновників Центральної Управи УСС 22 квітня 1922 року, а також авторів звернення «До населення Галицької землі!» 10 вересня 1922 року із закликом бойкотувати вибори до польського сейму.

24 січня 1921 року Назарук запропонував уряду ЗУНР проєкт «позички визволення», обґрунтовуючи його критичним фінансовим станом уряду, який за його словами, був «на вичерпанню», а сподівання на зовнішні признаки — мінімальними. Він застерігав, що без матеріальних ресурсів як уряд, так і край опиняться перед загрозою політичного компромісу. Також Назарук наполягав, що фінансова політика ЗУНР не повинна ґрунтуватися виключно на проханнях до чужих держав, окремих фінансистів чи власного громадянства. Санацію державних фінансів він пропонував перевести шляхом цієї позички. Ідея Назарука обговорювалась досить тривалий час. Зокрема свій погляд Петрушевичу висловив Олександр Сероїчковський. 14 червня 1921 року на засіданні уряду обговорювалось два проекти щодо державної позички: 1) «опертий на формально законних основах проект державної позички»; 2) «проект приватної національної позички». Тоді було підтримано перший варіант Петрушевичем та Сероїчковським, попри це проти неї виступав Назарук. На певний період ця проблема затихла, лише в серпні 1922 року знову стала актуальною. Тоді Назарук був призначений представником Канади від уряду ЗУНР в екзилі. У серпні 1922 року на прохання керівника дипломатичного представництва ЗУНР у Сполучених Штатів Америки (США) Луки Мишуги, Осип Назарук був направлений до Канади для очолення фінансової ініціативи уряду ЗУНР, спрямованої на залучення коштів від населення та української діаспори Канади шляхом випуску облігацій «Позички національної оборони» для підтримки уряду та дипломатичних місій. Продаж облігацій здійснювало представництво ЗУНР у Канаді під керівництвом Осипа Назарука та його заступника Івана Боберського. За період 1922—1924 років було продано облігацій «Позички Національної Оборони» на суму 33 290 канадських доларів.

У Канаді, під впливом листування з В'ячеславом Липинським відійшов від соціалістичних ідей і став прихильником та одним з організаторів гетьманського руху в США і Канади, він також був членом Українського союзу хліборобів-державників (УСХД). Назарук у липні-серпні 1923 року розірвав стосунки з урядом ЗУНР, який на той час вже перебрався до Берліна. Мотивував Назарук свій вихід тим, що уряд ЗУНР «не дотримався обіцянок надсилання грошей до краю»: «Уряд одержав дві третіх зібраних тут грошей і не сповнив приречення, як видно з присланих посвідок і з відповідей». Особливу вину за це він покладав на Костя Левицького (див. розділ Погляди під час еміграції в Канаді та США). Не зумівши влаштуватися в Канаді, Назарук переїхав до США де за проміжок перебування, був лідером українських Січових організацій. Тоді, на початку листопада 1923 року переїхав до Чикаго й за порадою Івана Боберського став редактором тижневика «Січ» протягом 1923—1926 року. Назарук також мав пропозицію від Українського Робітничого Союзу на посаду редактора «Народної Волі», проте вже на той час мав підписану угоду з тижневиком «Січ». Під час V з'їзду «Січей» 30—31 травня 1924 року, було прийнято новий статус, запропонований Назаруком, що ним скасовано в організації виборність та замінено принципом призначення згори; всю владу в організації зосереджено в руках провідника, що носив титул «головного отамана». Ним стала особа Назарука — д-р Степан Гриневецький. Разом з Гриневецьким, Назарук спрямовували в тижневику «Січ» гетьманські позиції, ламаючи опір всередині організації. У вересні-жовтні цього ж року спільно з Гриневецьким, Назарук реалізував акт злуки з Канадською організацією Січових Стрільців на чолі Володимира Босого. Становище Назарука в Чикаго було скрутне: тижневик «Січ» боровся з фінансовими труднощами й не міг дати своєму редакторові тривалого забезпечення. В половині березня 1926 року Назарук перебрався до Філадельфії, де йому запропоновано редакторство газети «Америка» органу «Провидіння» на яке він погодився. Проте вже через рік, він був звільнений з редакції через захист єпископа Костянтина Богачевського та клерикарні й прогетьманські ідеї, до яких більшість канадських українців відносились несприятливо. Назарук вважав Мишугу причетним до свого цькування у редакції газети, мав наміри розпочати кампанію проти нього. Тоді він також вигадав термін «мишугізм» для характеристики діяльності не лише Мишуги, але й більшості українських суспільно-політичних діячів, близьких за поглядами останньому.

Після того, як звістка про звільнення Назарука стала відома ширшому загалу, д-р Стефан Гриневецький, діяч січового руху, запропонував Назарукові повернутись до Чикаго. Д-р Володимир Бачинський пропонував співробітництво у формованому ним органі. Спонукав залишитись у США задля продовження пропаганди монархістських ідей і В'ячеслав Липинський. Останні місяці свого перебування у Штатах Назарук переважно присвячував дрібним справам у різних періодичних органах та громадських організаціях, зустрічам, листуванню. Єдиною подією великого масштабу для Назарука з'явилася на початку липня 1927 року напередодні свого виїзду з Америки. Тоді він взяв участь у маніфестаційному з'їзді американських та канадських «Січей» у Детройті, що відбувався як VI Всесічовий з'їзд. Роль Назарука була в програмній доповіді на тему «Сучасне положення українців в Америці». З'їзд пройшов дуже успішно й Назарук уважав цю подію увінчанням своєї діяльності в Північній Америці та доказом, що гетьманська ідея прищепилася серед народних мас. У поворотній дорозі до Галичини на початку серпня затримався в Берліні для зустрічі з Липинським та з іншими провідними діячами гетьманського руху та з самим Скоропадським. Тоді Назарук розчарувався щодо матеріальної сили гетьманського центру, через пригноблююче враження після зустрічі з Липинським, якого він не бачив п'ять років. Назарука турбували познаки розходжень між Липинським і Скоропадським.

Повернення на батьківщину

Без жодних перепон генеральне консульство Польської держави у США погодилось видати паспорт Осипу Назарукові для повернення до Галичини. 21 липня 1927 року Назарук виїхав із Штатів. Згодом, у серпні повернувся до Львова. Бажання повернутись на батьківщину за оцінкою Лілії Бурачок мало в основі дві причини — відчуття неможливості подальшої роботи в еміграційному середовищі, гостра відраза до нього і причина суто особистого характеру — у Львові в Назарука підростав син, якого він не бачив з часу народження. Радість від повороту на батьківщину змішувалася з почуттям страху й непевності через можливе ув'язнення, а також через нез'ясований стан своїх відносин з дружиною з якою посварився в еміграції; питань щодо професійного влаштування та матеріального забезпечення. Незабаром після приїзду до Львова, Назарук тяжко захворів на запалення нирок і шлунковий катар. В час своєї недуги він перебував вже на квартирі тестя по вулиці Підвалля, 7, де знаходилась його дружина з сином, перебуваючи під її опікою. На його щастя усі проблеми, які його мучили, щасливо розв'язалися, польська влада його не чіпала, стосунки з дружиною наладналися. В цьому ж проміжку він став одним з організаторів Української Християнської Організації (УХО) та 24 листопада 1927 року обраний її членом. Від січня 1928 до 1939 березня року очолював редакцію її газети «Нова Зоря». Ця газета ставила собі на меті боротьбу проти лібералізму та релігійного індиферентизму української світської інтелігенції, а навіть частини духовенства. Тоді єпископи Григорій Хомишин та Йосафат Коциловський, які фінансували цей тижневик, перебували в опозиції Андрія Шептицького.

Впродовж кількох місяців, Назарук не міг виходити з дому. Попри ослаблення та рецидиви гарячки, він не переставав працювати: багато читав, писав, приймав численних відвідувачів, зі своєї кімнати редагував «Нову Зорю». Тоді Назарук задумував розпочати пресову компанію проти Гавриїла Костельника, головного речника візантійської течії; писав полемічну брошуру в обороні єпископа Коцильовського, якого деякі українські діячі критикували за його авторитарні методи; активно ангажувався проти провідної партії Галичини Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО), та її органу, щоденника «Діло»; замишляв покликати до життя українську католицько-консервативну політичну організацію, на зразок німецької партії Центру; слідкував за політичними процесами та за діяльністю націоналістичного підпілля, яке він характеризував, як «шпіонську організацію за німецькі гроші»; цікавився виборами до польського сойму. У 1928 році Назарук провадив адвокатську практику у Львові, а також познайомився зі Стефаном Томашівським, творцем автономістичної концепції української політики під Польщею. Вони тоді спільно працювали в органі «Нова Зоря». Це знайомство поглибило прірву між Назаруком та Липинським яке спричинило їх остаточний розрив (див. розділ Погляди та оцінка діяльності).

У 1930 році був одним з організаторів та керівником Української католицької народної партії (УКНП) що у 1931—1932 року стала відомою як Українська Народна Обнова (УНО). Новостворена партія базувалася на засадах католицької віри, домагаючись повноти свободи для церкви та її впливу на громадську мораль. Засновники партії не відкидали права українців на власну державу, але не порушували цієї проблеми, оскільки не вважали її актуальною. Центральні пункти програми стосувалися політики щодо польської держави. Декларуючи громадянську лояльність супроти держави, провідники УКНП вимагали водночас надання всім українським землям під Польщею статусу окремої державно-правної одиниці із забезпеченням її всіма потрібними органами публічної влади: законодавчої, адміністративної, судової, освітньої, господарської i військової. Після смерті Томашівського, Назарук зосередив у своїх руках всю ідеологічну роботу партії. Наступного року, як один із засновників католицького освітнього товариства «Скала», що організовувало за дорученням єпископа Григорія Хомишина читальні в Станіславській єпархії УГКЦ. В цьому проміжку, став провідною людиною в УХО, опорою Хомишина у вирішенні питань взаємин цієї структури з галицько-українськими інституціями (див. розділ Зв'язок з епископом Григорієм Хомишиним). У 1932 році був адвокатом громадсько-політичного діяча Євгена Зиблікевича на процесі «конгресистів», який згодом був виправданий.

Останні роки

У середині 1930-х років поступово відновилися доброзичливі стосунки між Назаруком і членами гетьманського центру та гетьманськими організаціями, які були загострені через конфлікт з Липинським. Саме Назарук у 1934 році, представляючи інтереси УНО, брав участь у спільних зустрічах із членами гетьманської організації в Галичині, присвячених обговоренню можливості їх спільного представництва на Всеукраїнському національному конгресі. Керівництво УНО в особі єпископа Хомишина і греко-католицьке духовенство з кола його прихильників через Назарука висловлювали бажання виступити на загальному конгресі разом із гетьманським рухом, репрезентуючи українські сили правого крила перед іншими українськими політичними угрупованнями та іноземними політичними і державними чинниками.

У 1935 році Павло Скоропадський та Адам Монтрезор в окремих листах звернулися до Назарука з проханням з'ясувати можливість надання матеріальної підтримки часописові гетьманських українців «Хліборобський шлях» єпископом Хомижиним. Останній, зважаючи на фінансові труднощі, пов'язані з виданням опікуваних ним часописів «Нова Зоря» та «Правда», надав кредит гетьманцям, завдяки якому єдиний на той час гетьманський часопис на українських землях і в Європі виходив у світ упродовж січня — вересня 1935 року.

Новий період взаємовідносин між гетьманцями і Назаруком почався з 1936 року і тривав до його смерти. Тоді, окрім публіцистичної співпраці (див. розділ Літературна діяльність), у часи реорганізації гетьманського руху Павло Скоропадський для редагування проєктів Статуту і Регламенту Союзу Гетьманців-Державників (СГД) вибрав саме Назарука. З грудня 1937 — січня 1939 року член Контактного комітету (КК), як репрезентант єпископа Хомишина. У 1938 році відкрив у Львові власну адвокатську канцелярію. Проте перед загрозою радянської окупації 2 жовтня 1939 року був змушений еміґрувати до Варшави, а на початку 1940 року — Кракова.

Перед цим, попри перебування більшовицьких військ у Львові, не переривались зустрічі діячів різних українських організацій. Після 22 вересня 1939 року вони відбувалися двічі на тиждень у помешканні Костя Левицького, в будинку «Дністра» на вулиці Підвалля, 7 на 2-му поверсі — навпроти помешкання Назарука. На цих зустрічах обговорювали політичну ситуацію, було утворено Допомоговий Комітет, одобрили самочинний вступ львівської молоді до міської міліції, а також ухвалили вислати делегацію до нової влади. До її складу включили Назарука, але в останній момент він вирішив не йти. Він аргументував це тим що «як католицький редактор дражнив би нову владу». Перші дні нової влади переконували Назарука в тому, що необхідно залишитись і працювати лояльно, де призначать. Таку позицію за оцінкою Лілії Бурачок займали «і решта інтелигентів, що збирались у помешканні Костя Левицького». Управа Союзу українських адвокатів призначила Назарука учителем української мови і термінології для адвокатів — євреїв і поляків. Але після ув'язнення д-ра Івана Німчука, посла Володимира Целевича та, д-ра Костя Левицького, Назарук вирішив покинути Львів. Спонукав до цього ще той факт, що офіцери Державного політичного управління (ДПУ) питали про нього, коли робили ревізію у помешканні Левицького.

Як зазначено вище, 2 жовтня цього ж року Назарук покинув Львів у напрямку Рави-Руської де на деякий час перебував у місцевого пароха. Тоді у його планах був візит у Варшаві до оо. Василіян які б могли надати інформацію про українські емігрантські осередки, а потім до Берліна, відвідати гетьмана Скоропадського. У Раві-Руській на деякий час зупинився у місцевого пароха. По подорожі біля Любича-Королівська ледь не втрапив до рук офіцерів ДПУ, тоді він разом зі своїм товаришем зміг їх оминути, згодом опинився у Белзці, потім в інших містах. 7 жовтня — у Красноставі, а вже через 6 днів, тобто 13 жовтня — у Варшаві.

Перебуваючи в Кракові, помер 31 березня 1940 року в годині 2:30 по полудні від інфаркту під час обіду у свого приятеля Клима Трохименка. 4 квітня о 5-й годині по полудні похований на Раковицькому цвинтарі.

Літературна діяльність

Перші праці Назарука були частиною програми партії УРП. Тоді на формування світогляду грали важливу роль твори Івана Франка, Михайла Драгоманова, Михайла Павлика, Карла Маркса, Фрідріха Енгельса. Його дебютною працею є «Що се є: суспільні кляси, боротьба кляс, буржуазія, пролєтаріят, капіталізм і організація» (див. розділ Погляди на суспільство). Публіцистичний талант Назарука за оцінкою Лідії Бурачок проявився у «Громадському голосі». На сторінках газети та у спеціальних брошурах він роз'яснював програмні засади радикальної партії, аналізував суспільне життя. У цьому проміжку часу одним із центральних політичних питань у Галичині початку ХХ століття була виборча реформа. Осип Назарук, як член «Академічної громади» і партії УРП, включився в «боротьбу за загальне, рівне, пряме і таємне виборче право». Перші вибори до австрійського парламенту на основі загального виборчого права, що відбулися у травні 1907 р., дали українцям 27 мандатів з Галичини і 5 — з Буковини. У Галичині націонал-демократи одержали 17 мандатів, радикали — 3, соціал-демократи — 2, москвофіли — 5. Бачення УРП підсумків виборів Осип Назарук опублікував у брошурі «По перших виборах на підставі загального, рівного права голосовання. Огляд сил і тактики українсько-руських партій» під псевдонімом Андрій Чекановський. Він ретельно проаналізував хід і підсумки виборів в кожному окрузі Галичини; відгуки польської преси, тактику Української націонал-демократичної і Української соціал-демократичної партії, москвофілів; діяльність польських і єврейських партій. Назарук також спостерігав за соціалістичним і соціал-демократичним рухами поляків, євреїв, росіян. Цікавився політичним життям в Росії, особливо виборами до Думи і тактикою російської соціал-демократії. В статті «Вибори до російської думи і тактика російської соціал-демократії» він детально проаналізував виборчу систему, склад Думи за групами, розходження в соціал-демократичному середовищі, результати виборів у Польщі й на Кавказі.

З іменем Осипа Назарука під час Першої світової пов'язане видання «Вісника Пресової квартири У. С. С.», гумористично-сатиричних журналів стрільців «Бомба», «Самопал», «Самоохотник», щомісячника «Шляхи», а також збірки творів Романа Купчинського та Михайла Гайворонського під назвою «Співанки УСС». Під час перебування в Скандинавії, був ініціатором видання статей Альфреда Єнсена, Сийпа Ерне, Йонаса Стадлінга про українські справи в норвезькій газеті Morgenbladet та у шведських часописах. Бувши одним з найактивніших дописувачів «Вістника СВУ», свої публікації він присвячував діяльності Союзу, тогочасним військовим подіям, проблемам українського національного руху й відродження, міжнародним аспектам української проблеми, історико-культурологічним оглядам. Працюючи в Пресовій Кватирі УСС, за кошти СВУ Назарук присвятив праці про шляхи УСС, їх життєвий побут, психології та настроїв «З крівавого шляху Українських Січових Стрільців», «Слідами українських січових стрільців», «Над Золотою Липою» (усі 1916 року) та «Над Золотою Липою. В таборах Українських Січових Стрільців» (1917). СВУ прагнув популяризації української справи в Європі, знаючи, що громадська думка має значний вплив на формування офіційної політики. Його твори входили до «Стрілецької антології» (1918) Василя Бобинського та Лева Ґеца.

Письменника постійно вабила історична тематика, виявляв зацікавлення до княжої доби; погляд зупинився, зокрема, на двох яскравих постатях минулого — князі Ярослава Осмомисла та Роксолані, а також часи монгольських набігів. Першою вийшла до читачів у 1918 році «Українська повість з 12-го століття у двох частинах» — «Князь Ярослав Осмомисл». Товариство «Просвіта» нагородило твір престижною «Михайловою премією». Літературні критики відгукнулися на книгу Назарука по-різному. Читачі дуже активно розкуповували повість, її почали вивчати у школах. У Кам'янці-Подільському почав писати повість «Роксоляна», «Князь Ярослав Осмомисл», «Проти орд Чингісхана» та ін., які завершив в еміграції.

Еміґрувавши з урядом ЗУНР до Відня, видав свій «Конспект споминів з української революції» під назвою «Рік на Великій Україні». В цій об'ємній книзі детально описував свої спогади під час перебування на Поділлі та події від 5 листопада 1918 до 16 листопада 1919 року. Під час праці в США редактором «Січі» виклав важливі поради щодо побудови міцної організації у серії статей «Організаційний отченаш». Тоді, за оцінкою Лілії Бурачок «у доступній формі він намагався роз'яснити ціль та програму „Січової організації“. Назарук вважав організація повинна поставити собі за мету «зорганізувати і здисциплінувати весь українським нарід на цілій кулі землі: і той, що живе в Європі і той, що розсипаний по світі, у Злучених Державах Америки, в Канаді, Бразилії й Азії. І так приготувати нарід до своєї держави».

Після повернення до Львова настала смуга осілості, що протривала аж до втечі із зайнятого Червоною армією Львова на початку жовтня 1939 року. Це був найплодотворніший час у громадсько-політичній і творчій діяльності. У 1930 році побачила світ його доопрацьована протягом 1923—1929 років «Історична повість з XVI століття» під назвою «Роксоляна. Жінка халіфа й падишаха Сулеймана Великого, завойовника і законодавця». Відзнакою високофахової публіцистичної творчості Осипа Назарука стало прийняття його у 1932 році в число звичайних членів Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Його записи значно розширюють джерельну базу вивчення науково-дослідницької діяльності провідних істориків галицьких земель — Івана Крип'якевича, Ярослава Пастернака, Богдана Барвінського, Теофіла Коструби, Миколи Андрусяка, Маркіяна Смішка та ін., які намагалися розбудувати організаційну структуру, зробити посильний внесок у розвиток української історіографії. Також, восени 1936 року Данило Скоропадський, який виконував обов'язки начальника організаційного відділу Гетьманської управи, запропонував Назаруку співпрацю як редактора «Нової Зорі», внаслідок чого було опубліковано їхнє листування, присвячене питанням міжнародної політики різних держав та діяльності гетьманського центру. Після радянської анексії західноукраїнських земель 1939 року книги письменника були вилучені з бібліотек і зараховані до категорії націоналістичних. Після завершення Другої світової війни, попри те що Назарук помер за п’ять років до того, представник Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) в Організації об'єднаних націй (ООН) Михайло Бажан вимагав його видачі як воєнного злочинця.

Назарук також є автором кількох тисяч статей у різних українських (зокрема: «Діло», «Українське слово», «Свобода», «Поступ», «Шляхи») і закордонних періодичних виданнях.

Погляди та оцінка діяльності

Осип Назарук має як позитивні, так і негативні оцінки від різних діячів. Степан Ріпецький після смерті Назарука охарактеризував його як одного з «найоригінальніших і найбільш плодовитих публіцистів і при тому один з найбільших українських інтелектуалістів». За спогадами Івана Крип'якевича, Назарук мав великий вплив на його формування як особистості. Мілена Рудницька «дивувалася Назаруковій розсудливості, обережності, дотепності та спритності на всіх етапах його життя». Вона також змальовує його як людину «стихійної сили й глибокого зв'язку з народом і землею, у характері якого поєднувалися успадковані від селянських предків реалізм, швидкий прагматичний розум, невгамовний темперамент, доступність, обережність і мужність». Єпископ Григорій Хомишин «високо цінував професіоналізм і ораторський хист» Назарука. Він також імпонував суспільним-політичним поглядам останнього. Дмитро Донцов у передмові до третього видання своєї праці «Націоналізм» назвав його «звеличником Петра й Катерини і ненависником козацтва».

В'ячеслав Липинський за період 1924—1927 року схвально ставився до Назарука, особливо до його праці щодо розширення прогетьманської ідеології. Однак через те, що Назарук повернувся до Галичини, стосунки між ними погіршились, дійшло до відкритого конфлікту ідейно-політичних розходжень і тим самим, розриву дружби. Оскільки не знайшовся діяч масштабу Назарука, з його «бойовим темпераментом, інтелектуальними горизонтами, вийнятковим практичним досвідом і працездатністю» тим самим це заважило на долі усього гетьманського руху. Іван Лисяк-Рудницький припускав, що «коли б Назарук був на 10 років молодший, він зробив би те, чого від нього чекав Липинський: почав би будувати гетьманський орган та творити в Західній Україні гетьманську політичну організацію. Але у віці 44 років він не зміг повторити те, що зробив у Чикаго з „Січами“». Назарук дістав повідомлення про ухвалу Гетьманської Управи з 8 лютого 1930 року, що засуджувала його за «злобний, брудний і несправедливий наклеп на Липинського». Назарук ствердив, що вирок виданий без ніякого переслухання засудженого та заявив, що він відкличеться до Скоропадського, з домаганням визначити суд. Його також критикувала газета «Діло» яка звинувачувала його у зраді ідеологічних переконань. Все завершилось тим, що Назарук був реабілітований після виступу Липинського проти Скоропадського та його роду восени 1930 року. Володимир Старосольський ще до відкритого конфлікту між Назаруком та Липинським, на прохання останнього охарактеризував першого попри те що «недолюблював» Назарука як «дуже спосібною людиною. Яка визначається винятковою серед українських інтелігентів працездатністю. З нього добрий літератор і агітатор, що може впливати на читачів чи слухачів. Але в нього є великі хиби характеру. Він безоглядний у боротьбі й неперебірливий у засобах». Старосольський також додав про його подвійну мораль (однієї для «своїх», а іншої для «ворогів»); «чистоти рук» які «не робили крадіжку публічних грошей, уважаючи що неправдоподібним є той факт що Назарук міг щось подібне зробити». Проте, за оцінкою Старосольського Назарук умів завжди влаштовуватися на добрій з матеріального боку посаді, а разом з цим змінювати власні переконання. Останню оцінку Старосольського надав також Ярослав Дашкевич оцінивши Назарука як дуже талановитою людиною із «феноменальною пам'яттю» і одночасно «безхребетним», бо «міняв політичні й громадські орієнтації залежно від того, хто скільки платив — тому й подейкували навіть про його співпрацю з польською поліцією(інші мови)».

Лілія Бурачок, зауважила: «Життєвий шлях Назарука складався так, що йому часто доводилося бути безапеляційним, іноді каятися в помилках, однак, попри всі перипетії долі, він залишався видатною постаттю в Галичині першої половини XX століття. … Був активним учасником процесу державотворення, бачив усі його прорахунки … У питаннях держави й влади він давав надзвичайно лаконічні оцінки, точні узагальнення». А Іван Лисяк-Рудницький оцінив Назарука коментуючи його політичну й журналістську кар'єру як «найблискучішим українським політичним журналістом міжвоєнного часу» й те, що, за цю діяльність він мав «багато ворогів». Яких здобував їх він собі передусім «своїм гострим пером, рішучим ставленням проблем, чого в нас так не люблять. Але навіть найбільші противники не можуть відмовити Назарукові небуденного розуму, не говорячи про його ерудицію та невтомну працездатність». Про гостроту пера та вміння добирати аргументи також вказував Петро Мельничук. Додатково, Лисяк-Рудницький зазначив про цінність його праць для пізнання політичної думки Галичини міжвоєнного періоду, а також прикмету, що «належить до найрідкіших в українських діячів: глибоке, органічне почуття гумору». Коментуючи характеристику Старосольського, Лисяк-Рудницький зауважив що «у цій характеристиці Назарука відповідає правді, що він мав темперамент борця та що він був безоглядний до противників. Можна теж погодитися з твердженням що він любив гроші та вмів улаштовуватися серед усяких обставин, але це вимагає уточнень. Можна гадати, що умовини винятково неспокійного, кочового життя навчили Назарука цінити вартість грошей, як гарантії особистої безпеки й незалежності». Дослідник додав що немає доказів на те, що він коли-небудь жертвував своїми переконаннями для матеріальної користі. Він доводить протилежне, а саме коли Назарук після завершення фінансової ініціативи «Позички національної оборони», управа Інституту Св. Петра Могили запропонувало йому посаду вчителя українознавства. Але Назарук не прийняв цю посаду, через неузгодження з православним курсом, що його підтримувала управа Інституту. На завершення, Лисяк-Рудницький зауважив що Назарук монархічним і католицьким принципам залишився вірним до кінця життя.

Погляди у складі УРП до початку Першої світової війни

На XVII з'їзді УРП 22—23 грудня 1906 року Назарук взяв активну участь у дискусії щодо виборчої проблеми. Євген Олесницький мав пропозицію до трьох українських партій: радикальної (УРП), націонал-демократичної (УНДП) та соціал-демократичної (УСДРП) щодо консолідації при виборах. «А вибори сі будуть тим більш важкі, що проти нас виступлять і клерикали і поляки». Назарук своє ставлення до цієї проблеми висловив: «Проти консолідації. Є за злукою всіх трьох партій, бо тоді будуть вони мати силу». 10 січня 1907 року взяв участь і в обговоренні на з'їзді проблеми освіти і народного вчительства. Він зупинився на справі покарань дітей польськими вчителями: «Коли найде ся такий учитель, що б'є наші діти, то хай хлопи не йдуть на скаргу до польських панів, але най самі зроблять справу з такими учителями. Се буде найкоротша дорога». Також, Назарук належав до тих, хто відстоював ідеї галицького П'ємонту, підкреслюючи що саме в Галичині «важиться доля П'ємонту України».

Як було зазначено вище, Назарук за свої погляди мав суперників, серед них був Лонгин Цегельський. Після виступу Назарука 9 червня 1907 року через висловлення вотуму недовір'я Народному Комітету УНДП на цьому ґрунті виник конфлікт. В україномовній газеті «Свобода» Цегельський у статті «Нікчемна напасть на гладкій дорозі» заявив, що Осип Назарук в «некультурний спосіб» критикував членів «Народного Комітету» і домагався, щоб на нараду допустили не «тільки академіків», але й інших гостей, а пізніше в «Громадському голосі» надрукував, що «викидали хлопів, через що поступив нечесно і нікчемно брехав». Газета «Діло» та «Народний Комітет» вважали, що той неприємний скандал спричинився з того, що студентську молодь не допустили на нараду УНДП. За словами Назарука «На тій нараді, мала рішатися справа офіціяльної назви нашої нації в парляменті, а з такою справою нема що критися! Коли б прийшов на дневний порядок пункт про тактику й інтриги, можна було тоді сказати вийти і ми певно не були би цікаві слухати крутійський а кепських плянів, котрих звичайно не переводиться…». Президія студентських зборів, у складі Бурбели, Шеховича, Коритовського заступилась за свого колегу «Щодо наруги на тов[ариша] Назарука в ч. 26 „Свободи“, де названо його нечесним, уважаємо той напад на нашого товариша, котрого характер і діяльність нам відомі, як рівно ж звалюванє справи складання акад[емічних]. зборів виключно на нього, так несовісним і обурюючим, що узнаємо злишним відповідати на се інакше, як зверненєм уваги загалу на такий спосіб „боротьби“».

Погляди на суспільство

У своїй праці «Що се є: суспільні кляси, боротьба кляс, буржуазія, пролєтаріят, капіталізм і організація» яка вийшла 1907 року, Назарук ділить суспільство на два класи: «одна то робучий нарід, друга — мухомори і галапаси с людським лицем». Суть класової боротьби Назарук описує так: «Межи тими двома клясами мусить бути війна і то доти, поки робучий нарід не переможе мухоморів і галапасів та не заведе на сьвіті таких порядків, аби йому було добре, а не їм». У цій боротьбі Осип Назарук визначив три основні засоби: 1) вибори до парламенту, сейму, громадської ради; 2) страйк; 3) революція або бунт. Також Назарук робить характеристику термінів буржуазія і пролетаріат. «Народження буржуазії», за Назаруком, відбувається після Французької революції 1789—1793 року. До буржуазії автор зараховував багате міщанство, великих купців, фабрикантів: «Гніздом буржуазії є великі міста. Її підвалина торговля і промисл». А пролетаріат «то є робучий нарід, коротає свій вік скрізь: і в селах, і на фільварках, і в містах. Де він найтемніший, там йому найгірше жити». Назарук зробив висновок, що найкращим спасінням для робочого люду є «організація, яка мала б чітко визначену мету і необхідні для її реалізації фінансові засоби». Зокрема, мета цієї організації мала б бути подвійна: «влекшити собі житє і борбу в супокійні часи, та прилагодити ся на час третього гатунку клясової борби на час революції». У 1911 році в праці «Що то є нарід або нація» порушуючи питання москвофільства на території Східної Галичини охарактеризував його як «внутрішньою раною нашого народа».

Погляди в період визвольних змагань

Назарук відстоював демократичний шлях розвитку ЗУНР, вимагав прискорення економічних реформ, гостро засуджував усі ухили в бік більшовизму, соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, закликав до боротьби за зміцнення української держави, посилення державної, військової та цивільної дисципліни.

Звинувачення в державному перевороті Української Держави

У 1918 році Назарука звинуватили в тому, що він підтримував заміну гетьмана Павла Скоропадського на архикнязя Вільгельма Габсбурга. Тоді він разом з Никифором Гірняком звертався від імені одеських есдеків (УСДРП) та есерів (УПСР) до архикнязя з пропозицією стати гетьманом України, на яку той погодився. Проте на політичній нараді в Києві, в якій взяли участь старшини київських Січових стрільців (СС), представники соціал-демократичної (УСДРП) і соціал-революційної партій (УПСР) з Києва та Одеси, а також Осип Назарук і Никифор Гірняк, останні вирішили не висувати кандидатури Габсбурга на посаду гетьмана України. Коли стрілецтво дізналося про посередницьку місію Назарука та Гірняка, воно поставилося до неї з різкою критикою. Тоді Назарук разом із Гірняком заперечували свою причетність до підтримки ідеї заміни Скоропадського на Габсбурга. За словами Назарука, він заперечував свою участь та Гірняка у репрезентуванні Габсбурга, а також спростовував зв'язок своєї підтримки з політичними діячами в Одесі. Зазначаючи також, що «кандидатура Габсбурга є небезпечною для Української Держави в її сучасному політичному положенні». У висунутих проти них звинуваченнях вони звинуватили д-ра Володимира Старосольського.

Погляди на наддніпрянський уряд УНР

Досвід кам'янецького періоду (липень — листопад 1919 року) тривало позначився на світогляді Назарука. Конфронтація з наддніпрянською дійсністю викликала у нього «галицький месіянізм»: переконання щодо вищости галицького типу українця, як більш «дисциплінованого й державнотворчого».

Погляди у складі екзильного уряду ЗУНР та полеміка з Віктором Піснячевським

16 квітня 1920 року цивільні та військові українці всіх частин України у Відні утворили всеукраїнську надпартійну, національну організацію під назвою «Ліга віднови України», до якої входив Назарук. Її метою члени організації проголосили: «єдину, сполучену зі всіх українських земель, суверенну Українську Державу; єдину, національну, здисципліновану, безпартійну українську армію; забезпечення рівноправного існування всіх народних кляс через заведення державного порядку і скликання перших, законних, всеукраїнських, Установчих зборів». Згодом, наприкінці травня 1920 року наддніпрянські політичні сили на одному із засідань Ради Українського національного державного союзу запропонували скликати Всеукраїнський конгрес. Однак у призначений термін 1 жовтня 1920 року скликати його не вдалось. Ідея об'єднання у формі Всеукраїнського національного конгресу не була до кінця зрозумілою багатьом політикам. Дискусія щодо проблеми об'єднання політичних сил перекинулась на сторінки українського тижневика «Воля» у Відні. У ній взяли участь як наддніпрянські, так і галицькі політики різних політичних напрямів. Серед яких була полеміка між «галицьким радикалом» Назаруком і Віктором Піснячевським, шефом-редактором «Волі».

Тоді Назарук, пояснив вихід представників Української народно-трудової партії (УТП) та УРП з організаційного комітету по скликанню конгресу в серпні-вересні 1920 року тим, «щоб не давати навіть тіні підозріння, що ми [галичани] можемо коли-небудь визнати ті торги в справі Галичини, які явно і таємно переводило з Поляками правительство Петлюри». Назарук назвав три «факти», які давали можливість скликати конгрес: 1)„ліквідація Петлюри!“; 2) «твердження Володимира Винниченка про неможливість порозуміння між українськими і російськими комуністами»; 3) «Галичане зуміли вибороти собі перші прояви можливости визнання їх країни як окремого державного організму так на заході, як і серед загалу українських політичних партій». Після цих подій, на думку Назарука «можна і треба» скликати конгрес не тільки через внутрішні, але особливо, зовнішні причини. Він вважав, що ті міжнародні чинники, які прихильно ставляться до розв'язання українського питання, «не зрозуміють ніколи, чому маємо аж три українські правительства: наддніпрянське, галицьке і кубанське — з трьома місіями за кордоном. Це викликає у них вражіння хаосу, з яким вони ангажуватися не можуть». Назарук вважав, що платформою для консолідації повинно стати створення Всеукраїнського національного конгресу, оскільки «тепер уже не треба вирішувати питання про верховну владу України». Він вказав на два шляхи матеріального забезпечення цієї ідеї: 1) «утворити інституцію там, де проживає найбільше українців в еміграції»; 2) «обмежити кількість представників до дев'яноста». Він оптимістично дивився на порозуміння всіх українських політичних груп, течій щодо створення Всеукраїнського національного центру. Допускаючи також можливість участі українських комуністичних груп.

Віктор Піснячевський у статті «Tritum pertritum» (укр. Мелене й перемелене) розкритикував платформу Осипа Назарука як нереальну і не вважав доцільним будувати національну політику на персональних відносинах через «неуміння вилізти з особистих шор, подивитись в національне майбутнє над головами окремих людей…». Назарук відповів статтею «Ще в справі Всеукраїнського Національного Союзу», де стисло спробував заперечити позиції Піснячевського. Він ствердив своє пояснення основної причини виходу галицьких партій із організаційного комітету, додавши, що це питання обговорювалось на спільному дводенному засіданні галицьких партій УТП та УРП. На тих нарадах Назарук обстоював думку вступу в «Союз», однак його переконали аргументи противників.

Назарук вважав «петлюрівщину зліквідованою в засаді» та настоював на думці, що «виступаємо проти Петлюри за його політику в галицькій справі, що уважаємо його представником сістему, про який навіть найспосібніший публіцист не зможе переконати нас, що це сістем для нас прихильний і добрий у своїх наслідках». У відповідь, Піснячевський порівняв «сістему Петлюри» із «сістемом Петрушевича». Обидва «сістеми» він назвав «інтелігентським донкіхотством найчистішої води»: «Боротися, проливати кровь народню, не забезпечивши собі реальної підтримки зовні, не сконсолідувавши інтелігентні сили в середині — це святе „безуміє!“… Але у Петлюри є плюс — він увесь час тримав прапор і бився до кінця, там, в бойовім огні. Ваші ж старі Галичане, перенесшись за кордон, втратили цей плюс навіть донкіхотства … У нас занадто багато кав'ярняних критиків, дрібненьких інтригантів. І майже немає тверезо, реально розраховуючих народнє майбутнє політиків. І особливо багато є тих дрібненьких політиканів серед Ваших Галичан. Більше, ніж у нас, Наддніпрянців, злодіїв». Попри ці заяви, Піснячевський бажав успіху задуму Назарука.

Після цієї полеміки з'явився поштовх для певних організаційних кроків щодо утворення за кордоном Всеукраїнського національного центру — платформи Всеукраїнської національної ради 23 грудня 1920 року.

Погляди на студентство

Назарук розкритикував резолюції українського студентства 1—3 липня 1921 року у Львові, назвавши їх «революційним мухомором». Він був переконаний що молодь лише після 30—40-х років може брати активну участь у політичному житті. Назарук наголошував на необхідності політичного виховання молоді, вважаючи, що вона повинна «цікавитися публичним і навіть політично-партійним життям» та брати участь у ньому «в характері госпітантів», але водночас «не повинна в'язатися з жодною партією перед осягненням громадського становища. Пріоритетом він уважав здобуття фахової освіти, а вже після цього — участь у практичній політиці». Назаруку було незрозумілим і неприйнятним пункти резолюцій, де йшлося «про заклик до всіх партій Галичини, котрі стоять на ґрунті всеукраїнської національної державності, утворити тимчасовий „Галицько-український уряд“ з місцем осідку в Галичині за принципом особистого підбору; звернення до Диктатури ЗУНР повністю підпорядкуватись розпорядженням „Галицько-українського уряду“; заклик до української суспільності відмовити у допомозі тим студентам, які не повернуться до краю після цього з'їзду; створення державного апарату в Галичині, на Холмщині, Волині й Підляшші». Назарук вважав, що ці резолюції спрямовані проти екзильного уряду ЗУНР і були спровоковані окремими офіцерами Легіону УСС. Попри це, будучи одним із тих, хто виступав за відновлення діяльності УНРади, 14 квітня 1922 року взяв участь у дискусії про допуск на засідання УНРади представників буковинського студентства, назвавши три причини про їхню необхідність: 1) «молодь мала представництво в Станиславові»; 2) «на залежать на опінії»; 3) «вони є членами буковинської делегації». Проте його пропозиція була відхилена.

Погляди під час еміграції в Канаді та США

Газета «Український прапор» за 16 грудня 1922 року, у період очолення Назаруком фінансової ініціативи в Канаді, зазначала, що він «скрізь впливав на уодностайнення фронту та присмирення роздорів». У Чикаго, де знаходилося керівництво «Січей», Назарук закликав січовиків, щоб «не забули старого січогового звичаю і помогли своїм братам у чеських таборах, оподатковуючи себе п'ять-центовим місячним податком на поправу долі нашого війська».

Після проведення фінансової ініціативи в Канаді, Назарук відмовився від пропозиції ввійти до складу нового уряду, оскільки: 1) «Петрушевич втратив підтримку провідних політичних партій краю»; 2) «президент ЗУНР не спростував „нападів“ Костя Левицького в пресі на його уряд в Канаді»; 3) «скасування Уряду Преси без мого внеску й навіть повідомлення, хоч я не переставав бути його шефом, свідчить так про поведення нечуване навіть в абсолютних монархіях».

Назарук також відверто висловив свою думку Петрушевичу про дальший розвиток ситуації: 1) «Українських земель без війни Польщі з іншими державами — з-під Польщі не освободимо»; 2) «До того часу треба засадничої опозиції за кордоном»; 3) «П[ане]. Президент [Петрушевич] не надається на провідника тої опозиції вже тому, що з іменем П. Президента зв'язана повна невдача…»; В останньому четвертому пункту Назарук застерігав, що без зміни політичної тактики та ухвалення рішень колегіальним органом дії Президента можуть призвести відкритого протесту проти його подальшої участі в українській політиці. Крім цього, Назарук радив Петрушевичу порвати відносини з Костем Левицьким як «інтригантом». На випадок відставки Петрушевича, Назарук вважав за потрібне передати керівництво закордонної опозиції — Євгену Левицькому або Олександру Колессі.

Попри всі вище зазначені заяви, припиняючи офіційні взаємини з Євгеном Петрушевичем, Назарук підкреслював: «Прошу ласкаво приняти до відома, що моє відношення до особи В[е]л[ьмишановного]. П. Президента зістає зовсім те саме, що було, та що я дійсно радо готов приватне помогти Вл. П. Президентові по своїй найлучшій можности, в чім заходила б потреба».

Під час праці в США редактором «Січі» Назарук визначив сім точок програми, яку він назвав «сім мостів переходу до міцної української держави» в якій шлось про: 1) «пошану до своєї Влади»; 2) «Держава належить до влади»; 3) «Воля влади — се воля держави»; 4) «Тільки своя влада дає хліб»; 5) «Наша влада мусить бути тверда»; 6) «Ні, то лиця не мати»; 7) «Останнє слово влади». За оцінкою Бурачок «Назарук захищав єдиновладдя в організації та був противником її централізації». Точно таку ж оцінку дав Лисяк-Рудницький, який зазначав, що «він іноді висловлював симпатії до диктатури». Виступаючи проти народовладдя, різних виборів, він аргументував потребу єдиновладдя історичними аргументами: «Три рази мав український нарід свою державу [за князівських часів, гетьмана Богдана Хмельницького, гетьмана Павла Скоропадського] — і все мав її лише тоді, коли признавав єдиновластє. Як тільки почав виступати проти своєї єдиноличної влади та вибирати „ліпших“ голов держави, — зараз попадає в неволю … Наука з цілої Української історії така, що наш нарід мав державу тільки тоді, коли правив Оден, що свою державу три рази завалили ми самі — через нав'язваннє з чужими окупантами, через бунт і через вибори». Зі всіх політичних орієнтацій він вважав «тільки дві дорогі послідовні: або визнати Апфельбавма як представника чужої влади чужих, — або свого правного Гетьмана. Все инше — се безвиглядна блуканина думок». Назарук боровся за другий варіант, бо «се шлях до поконання хаосу, який уже довго кипить і з упадком якого побачимо можність єдности і здобуття своєї держави».

У листуванні з В'ячеславом Липинським висловлював думку що столицею України треба зробити Одесу.

Погляди на церкву

Назарук підкреслював її значення в історії народу: «Церква — се інституція для справ моралі, форми й душі, у якій політика може бути дуже різноманітна; від будуючої аж до руйнуючої». Він закликав Січові організації не воювати проти церкви, адже вона «лучить тут [в США] наш народ, гуртує його, виховує до жертовности постійної, на довгу мету обчиленої». Він також виступав проти боротьби між церквами, втягнення в неї простого народу: «Світські люде особливо не повинні мішатися у боротьбу між церквами, бо сим внесуть руїну в народ і відвернуть його увагу від потрібних річей, а звернуть до церковної ненавести, з якої вийде тільки руїна».

Про бунт проти Гетьмана Скоропадського

15 березня 1925 року Назарук визнавав, що з його спогадів виходило, нібито бунт проти Гетьмана «робив вражіннє національного повстання» підкреслюючи, що «яке ж інакше вражіннє міг робити той бунт, у котрім з нерозваги взяло участь багато тамошних інтелігентів, газетярів і письменників, котрі потягнули за собою темну масу, причім провідники бунту ні слова не сказали Галичинам, що роблять той бунт у порозумінню з московськими большевиками! Чи ж Ви можете повірити в те, що хоч оден Галичанин був би сей бунт уважав „національним“, якби знав одно слово правди: „змова з чужою владою!“ … Проти нього [Скоропадського] були тільки клюби розполітикованих інтелігентів, з котрих багато амбітників хотіли самі „кермувати“ військом і державою, хоч не вміли».

Погляди на радянську владу

На початку 1925 року Назарук вважав, що реальна влада в радянській Україні та Росії не належала ані харківському урядові, ані формально комуністичній партії чи Червоній армії, а зосереджувалася в руках ДПУ, очолюваного в Москві Феліксом Дзержинським.

Погляди на українських діячів XIX—XX століття

У співпраці з Липинським, Назарук спонукав, попри те, що консервативний світогляд виключає бажання до руйнування надбань минулого, першого «вбити» таких на думку останнього «фальшивих пророків», як Михайла Драгоманова, Івана Франка, Кирила Трильовського, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка й Тараса Шевченка як «суспільно-державницьких пропагаторів». Але, Липинський був проти цього, аргументуючи це тим, що боротьба з «шкідливими думками революціонерів» є безцільною. Спільна полеміка Назарука та єпископа Костянтина Богачевського щодо ідей Франка спричинилась до негативного резонансу серед українського середовища США. Цим все могло закінчитись, проте ця тема була наново піднята коли Назарук став редактором «Америки» й згодом зробивши редактору «Народної Волі» Ярославу Чижеві закид в «анархізмі», на тій основі, що він проголошував себе «послідовником Драгоманова», а той на думку Назарука «був анархістом». Це все могло дійти до суду за очорнення, бо згідно з американським законодавством того часу анархізм уважався «антисуспільним, злочинним рухом», що за приналежність до нього чужинців примусово висилали за кордон США. Тоді Назарук попросив про вказівки у Липинського, в котрих саме творах Драгоманова найвиразніше проявляється його анархізм. Тоді Липинського це обурило, бо, на його думку, у нього не було таких поглядів. Тоді він також надав пораду Назаруку «відділити Чижа від Драгоманова … Викинути всі анархізми, радикалізми й інші прикмети, а вибрати з Драгоманова те, що було в нього творчого, будуючого…». Назаруку нічого не залишилось як визнати помилку у своїх слів.

За оцінкою Лисяка-Рудницького, Назарук «ставши гетьманцем, не перетворився в органічного консерватиста та що у своїй політичній психології він надалі у великій мірі залишався радикалом».

Погляди після повернення до батьківщини

Працюючи редактором «Нової Зорі» Назарук у своїх статтях критикував УНДО, щоденник «Діло», націоналістичне підпілля. Щодо останнього у 1939 році разом з іншими членами КК наполягали на публічному відмежовуванні від Організації українських націоналістів (ОУН) на чолі Андрія Мельника і осудові її діяльності. Згодом, спільно з УНДО, УСРП і УНО ухвалили опублікувати полемічну брошуру, спрямовану проти ОУН. Текст праці під назвою «Підпільний націоналізм» підготував Назарук, проте через брак часу вона не була опублікована. Назарук був противником інтегрального націоналізму Ставши прихильником католицького консерватизму та зблизившись із єпископом Хомижиним став активно сповідувати інтегральну католицьку концепцію першого. Попри це, Назарук розумів важливість пошуку порозуміння і напрацювання спільної лінії політичних сил Західної України у 1930-х років. Прагнення консолідації мотивувалося змінами у міжнародному становищі та внутрішньополітичному житті. 18 серпня 1938 року Назарук в часописі «Нової Зорі» зазначав: «Гряде грізний час, який вимагає від нас консолідації, а де вона неможлива, то бодай поважчого взаємного відношення до себе без огляду на різницю політичних поглядів».

Погляди на автономію України у складі Польської республіки

Назарук відкидав революційно-терористичні методи боротьби проти польської влади та бажав здобути для українських земель у польській державі національно-територіальну автономію. Він також був схильний до переговорів з польським урядом, щоб таким способом добитися уступок для української сторони. На його думку «саме така платформа найкраще відповідала потребам української легальної політики в тодішній дійсності». Цю думку він аргументував тим, що український рух зазнав поразки і дальше продовження тактики максималізму та протистояння з державою означало б «доводити до цілковитого розторощення всякої можливості нашого скріплення». Бурачок вказувала, що «це, звичайно, не означало заклику до угоди з польським правлячим режимом, оскільки при існуючому стані національного політичного життя українці не могли претендувати на роль рівноправного партнера. Хоча, щоправда не відкидалася можливість у майбутньому зміни взаємин з поляками». Але для цього, на думку Назарука, український національний рух повинен зміцніти, стати сильним і сконсолідованим: «Ми будемо представляти силу щойно, тоді коли у нас буде можливий провід, опертий на довірю організацій».

Зв'язок з єпископом Григорієм Хомишиним

В умовах ускладнення, наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років, взаємин між митрополитом Андрієм Шептицьким та єпископом Хомишиним, поступового виділення в середовищі греко-католицької церкви двох течій, між якими мали місце ідейні суперечності не лише релігійно-обрядового, а й, суспільно-політичного характеру, Осип Назарук підтримав позицію Григорія Хомишина. Назарук разом з Хомижиним засудили політику пацифікації, попри це вони відстоювали свою мирну програму нормалізації українсько-польських відносин. Тоді з 1932 року вони разом брали участь на спільних українсько-польських конференціях. Але, починаючи з літа 1933 року думка Назарука та Хомишина починає змінюватися. Хомишин не був вдоволений висловлюваннями Міхала Бобжинського щодо питання Голодомору в УРСР, а також те, що Хомишину стало зрозуміло що Бобжинський «не визнає права українців на свою суверенну державу і навіть не вважає їх окремою нацією». Тоді 11 вересня 1933 року, Хомишин написав листа Назаруку в якому просив у різкій формі відреагувати на цей виступ польської сторони, додатково підкресливши що за таких обставин українцям необхідно або тимчасово припинити контакти з польською стороною, або взагалі розірвати з нею стосунки. Помітний вплив на прийняття остаточного рішення Хомишиним мала якраз позиція Назарука, який схилявся до думки, що необхідно розірвати стосунки з польськими консерваторами, звинувативши їх у «політичній дволичності».

Зрештою, Хомишин 1 грудня 1935 року прийняв рішення відкликати своїх представників із парламенту. Останні політичні рішення Хомишина переважно скептично сприйняло тогочасне українське суспільство, оскільки вважалося, що досягти певних результатів у політиці партія могла тільки за підтримки УНДО. Крім того, за оцінкою Єгрешія та Бурачок, побутувала думка, що в політиці Хомишин перебуває під впливом Назарука, ставлення до якого також було різним. За повідомленням польських спецслужб, Назарука називали «інтригантом, що часто змінював свої політичні переконання». З іншого боку, історик Іван Лисяк-Рудницький уважав, що Назарук мав над собою тільки одного «зверхника» — єпископа Хомишина. Але історик не заперечив факту, що єпископ керувався порадами Назарука. У вересні 1936 року, Назарук переконав Хомишина не розпускати партію УНО заявивши, що: «розпущення УНО саме в цей час може ослабити становище культурно-просвітницького товариства „Скала“ та католицьких друкарних органів „Нова зоря“ й „Правда“, які перебували під його патронатом». Додавши також що УНО може зміцнити та підвищити свій авторитет завдяки внесенню поправок до політичної організації, зокрема дописати пункт про перехід партії до легальної форми монархізму, бо у протилежному разі УНО «не може мати взглядів на оживлення». Зрештою, намірам Назарука не судилося збутися.

Ідейні розбіжності між Назаруком і Хомишиним стали проявлятися наприкінці 30-х років, коли Назарук приєднався до КК. Тоді, восени 1938 року стосунки між Назаруком і Хомишиним дещо погіршилися. Перший і далі брав участь у КК, попри те, що єпископ у таємній інструкції рекомендував йому не входити до жодного представництва. Назарук уважав, що «в умовах ускладення міжнародної ситуації в Європі інтенсифікації антиукраїнської діяльності польських урядових структур у Галичині галицьким українцям необхідно, угамувавши наявні амбіції, відкинути ідейні суперечності, консолідувати сили в боротьбі». Й все-таки, через Назарука вдалося прилучити до консолідаційних процесів митрополита Шептицького та єпископа Хомишина.

Еволюція ідеологічних поглядів

Мілена Рудницька коментуючи погляди Назарука зазначила що його погляди «мінялися — але він сам не мінявся — він залишався той самий … з нього був дуже небезпечний полеміст. Міг бути грубим, коли йому хтось ступив на ногу. Подиву гідна його щирість, з якою розповідав про свої переживання, зокрема про еволюцію своїх поглядів. Самовпевненість і цілковита незалежність від опінії — це також його прикмети».

Лілія Бурачок зауважила, що у роки Першої світової війни, Назарук сформувався як політик всеукраїнського масштабу. Його діяльність у СВУ, ЗУР, Бойовій управі УСС була «спрямована на консолідацію національного руху, пропаганду українського питання на заході Європи». Також доповнюючи що саме в роки цієї війни «Назарук починає еволюціонувати від речника П'ємонту України-Галичини до ідеї соборності України». У період визвольних змагань за її оцінкою «Назарук дійшов висновку, що демократичний, республіканський лад із безліччю партій в революційні часи не є відповідним. Саме тоді він вперше висловився за потребу концентрації влади в одних руках під час революції. Та особливі докори він адресував українській інтелігенції, якій закидав недостатнє почуття обов'язку, важливості історичної традиції».

За спільною оцінкою Лілії Бурачок та доцента університету ім. Стефаника Олега Єгрешія: «основними факторами світоглядної еволюції Осипа Назарука від австромарксизму, радикалізму, республіканізму до консерватизму й монархізму були невдачі визвольних змагань 1917—1923 рр., міжпартійна боротьба першої половини 1920-х рр. у Західній Україні та в українському еміграційному середовищі, релігійне протиріччя в Канаді та США, а також захоплення ідеями Липинського. Клерикальні, католицькі нахили Назарука скріпилися, коли він у 1926 році очолив редакцію католицького органу „Америка“ та став прихильником поглядів єпископа Костянтина Богачевського. На його думку, гетьманська політична концепція та інтегральний католицизм себе гармонійно доповнювали». У 1936 році, Назарук, коментуючи повернення з Америки на Галичину, охарактеризував себе людиною яка змінилася: «віруючий у Бога, католик, противник радикалізму і соціалізму, консерватист».

Родина

• Батьки:
  • Назарук Тадей (нар. 1849 — пом. 1924) — батько. Кушнірський майстер.
  • Назарук Анастазія (нар. 1852 — пом. 1926) — мати
• Дружина та діти:
  • Назарук Константина — дружина. У подружжя був один син.

Праці

Художня література

• Суд Олекси Довбуша і инші оповідання (Львів, 1907, накладом Павла Волосєнки)
• Нові приповідки українського народу в Канаді (1918)
• Розмова в Ільдіз-кіоску про державні справи. З великої лєгенди Сходу (Кам'янець-Подільський, 1919, «Стрілець»)
• Ескізи зі школи життя. Трильогія: Раб, Хам, Дурень (Кам'янець-Подільський, 1919, «Стрілець»)
• Казка про державу (Кам'янець-Подільський, 1919, «Стрілець»)
• Роксоляна (1 вид..: Львів, 1930, «Нова Зоря», «Діло»; 2. вид.: Львів, «Атлас»; 3. вид.: Київ, 2009, KM Publishing; 4. вид.: Київ, 2014,«Знання»; 5. вид.: Київ, 2015, «Знання»)
• Проти орд Чингісхана (1921)

Історична література

• Про вшехполяків, їх історію, теорію і тайну організацію (Львів, 1907, накладом Павла Волосєнки)
• Про Івана Франка (Львів, 1910, «Громадський голос»)
• Що то є нарід або нація (Львів, 1911, накладом Івана Макуха)
• Про карпатських опришків (Львів, 1913, «Ілюстрована Україна»)
• Князь Ярослав Осмомисл (Львів(1)—Нью-Йорк(2), 1918, 1959)
• Олекса Довбуш і Карпатські опришки (Джерзі Ситі, 1915)
• З крівавого шляху Українських Січових Стрільців (Львів, 1916, «Просвіта», НТШ)
• Слідами українських січових стрільців (Львів, 1916, НТШ)
• Над Золотою Липою (Відень, 1916, Українська Боєва Управа)
• Над Золотою Липою. В таборах Українських Січових Стрільців (Відень, 1917, Українська Боєва Управа)
• Українська салтанка Роксоляна (Кам'янець-Подільський, 1919, «Стрілець»)
• Рік на Великій Україні (Відень, 1920, «Український Прапор»)
• Про новий тип кирині. Причинок до історії еміграції (Відень, 1922, «Український Прапор»)
• В лісах Алберти і скалистих горах (Чикаго, 1924, Січова Організація Українців у Злучених Державах Америки)
• В найбільшім парку Скалистих гір (Чикаго, 1924, Січова Організація Українців у Злучених Державах Америки)
• На спокійнім океані (Чикаго, 1924, Січова Організація Українців у Злучених Державах Америки)
• До історії революційного часу на Україні. Українські політичні партії, їх союзи і теорії (Вінніпег, 1924)
• Огнї срібної землї (Львів, 1924, «Праця»)
• Організаційний Отченаш (Чикаго, 1924, Січова Організація Українців у Злучених Державах Америки)
• Тома Томашевський: робітник-піонер української преси в Америці (Чикаго, 1924, Січова Організація Українців у Злучених Державах Америки)
• Київ і значіннє традиції (Чикаго, 1926, Головна Централь «Січей» в Америці та Канаді)
• Робітництво і релігія — ідея — преса — вкладка: найкоротші історія України для діячів (1926)
• Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція (Львів, 1929)
• Вчасна весна в північній Алберті. З моїх подорожних записок (Львів, 1929, «Діло», УХО)
• Галицька делеґація в Ризі 1920 р. Спомини учасника (Львів, 1930, «Нова Зоря», УХО)
• На Спокійнім океані: Вражіння і думки з дороги (Львів, 1934, «Нова Зоря», УНО)
• В княжім Крилосі (Львів, 1937, «Нова Зоря», УКО)
• Вражіння з Волині. З приводу з'їзду ВУО (Львів, 1938, «Нова Зоря», УКО)
• Осмомисл (Львів, 1991, «Червона калина»)
• Утеча зі Львова до Варшави. Спогади українського консерватиста з першої половини жовтня 1939 року (пол.) (Перемишль, 1999)
• Мемуари (Івано-Франківськ, 2010, Карпатський національний університет імені Василя Стефаника)

Публіцистика

• Хроніка руху української академічної молодіжи у Львові (разом з Оленою Охримівною, 1908)
• Що се є: суспільні кляси, боротьба кляс, буржуазія, пролєтаріят, капіталізм і організація (вид. 1.: Львів, 1907, накладом Павла Волосєнки; вид 2.: 1915, УПСР)
• Сьвята наука Гавтами Будди (Львів, 1910, «Громадський голос»)
• Як називається наш рідний край і нарід? (1915)
• Формальні проблеми української державності (Київ, 1918, «Вернигора»)
• Військо і політика (Кременець, 1919, «Українські Просвітні Листки»)
• До Бакоти. Вражіння з подорожі до українських Помпеїв (Кам'янець-Подільський, 1919, «Стрілець»)
• Штука убогих (Відень, 1920, «Воля»)
• Не на злобу дня... (Відень, 1920, «Воля»)
• Друга пекуча справа (Відень, 1920, «Воля»)
• Третя пекуча справа (Відень, 1920, «Воля»)
• Українські політичні партії і їх союзи (Відень, 1920, «Воля»)
• До суду! (Відень, 1921, «Воля»)
• Студенство і політика (Львів—Відень, 1921, «Український Прапор»)
• Корупція в державнім життю (Львів-Відень, 1921, «Український Прапор»)
• Іван Данильчук. Найбільший український гуморист у Канаді (Чикаго, 1924, Січова Організація Українців у Злучених Державах Америки)
• Святиня мормонів. З подорожніх вражінь у Канаді (Львів, 1924, НТШ)
• Вячеслав Липинський – відновитель державної ідеольоґії України (Чикаго, 1926, Головна Централь «Січей» в Америці та Канаді)
• Наш епископат в Америці і боротьба проти нього (Філадельфія, 1926, «Америка»)
• Світогляд Івана Франка. Чи може христіянський нарід приняти і ширити культ його? (Філадельфія, 1926, «Америка»)
• Ідеольогічні основи української католицької народної партії (Львів, 1931, «Діло», УКНП)
• На калиновім мості. Листи до молоді (1933, «Нова Зоря», УНО)
• Католицький журналіст обвинувачений за державну зраду (Львів, 1933, «Нова Зоря», УНО)
• Венеція. Катедра св. Марка. Палата дожів (Львів, 1934, «Нова Зоря», УНО)
• Вибір звання (Львів, 1934, «Нова Зоря», УКО)
• Жінка і суспільність (Львів, 1934, «Нова Зоря», УКО)
• Жіноча справа (Львів, 1934, «Нова Зоря», УКО)
• Націоналізм Донцова й інші мишуґізми (1934, «Нова Зоря», УНО)
• Галичина й велика Україна. Трактат присвячений українським жінкам і військовим (Львів, 1936, «Нова Зоря»)
• Ґоги і маґоґи. Політична брошура призначена для гартування будучих українських провідників (Львів, 1936, «Нова Зоря», УНО)
• Έρημα καὶ άνώνυμα. Політична брошура призначена для гартування будучих українських провідників (Львів, 1936, «Нова Зоря», УНО)
• Roma Aeterna. Вічний Рим — Апостольська Столиця (Львів, 1937, «Нова Зоря», УКО)
• В Будапешті. Вражіння і думки з 34-го Евхаристійного Конґресу в травні 1938 р. (Львів, 1938, «Нова Зоря», УКО)
• З наших літнищ. Порівняння на релігійно-суспільнім тлі (Львів, 1938, «Нова Зоря», УКО)
• Культура публичного виступу (1938, «Нова Зоря», УКО)
• Замах на церкву (Львів, 1939, «Нова Зоря»)
• Значіння партій. Про ріжницю між партійністю і партійництвом (Львів, 1939, «Нова Зоря»)
• Слово до українських людей доброї волі (Ґруневальд, 1940, W. Kujim)
• Зі Львова до Варшави. Утеча перед совітами в памятних днях 2—13 жовтня 1939 року (Львів, 1995, НТШ)

Посібники

• Як писати мемуари. Пояснення і практичні вказівки (разом з Іваном Кревецьким, Відень, 1921, Уряд Преси й Пропаґанди Західної УНР)

Релігійні вчення

• Гр.-Католицька Церква і українська ліберальна інтеліґенція. Загальний огляд сучасної української кирині на церковній области в краю і на еміґрації (Львів, 1936, «Правда»)

Пам'ять

Художник віденської газети Illustrirtes Wiener Extrablatt 4 вересня 1907 року під час судового процесу змалював «у залі присяжних найхарактерніші постаті цього великого процесу з натури».

На його честь названо вулиці в місті Львів (Вулиця Назарука) та Івано-Франківськ (провулок Назарука Осипа). Назарук також був представлений в експозиції Бучацького районного краєзнавчого музею. У фондах Бібліотеки Віденського університету зберігаються друкарські праці Назарука у збірці «Видання уряду Західно-Української Народної Республіки (1919—1922)».