Європейський парламент

Європе́йський парла́мент (скор. Європарла́мент) — один із двох законодавчих органів Європейського Союзу (ЄС) та один з його семи інституцій. Разом із Радою Європейського Союзу (відомою як Рада та неофіційно як Рада міністрів) він ухвалює європейське законодавство за пропозицією Європейської комісії. Парламент складається з 720 членів (ЄП) після виборів до Європейського парламенту в червні 2024 року, порівняно з попередніми 705 членами ЄП. ЄП представляє другий за величиною демократичний електорат у світі (після парламенту Індії), з виборцями близько 375 мільйон виборців, які мають право голосу, у 2024 році.

Європейський парламент англ. European Parliament
X скликання^[en]
Загальна інформація:
Юрисдикція:	Європейський Союз
Тип:	однопалатний парламент
Дата заснування:	10 вересня, 1952; 73 роки тому (1952-09-10)
Попередник:	Загальна асамблея Європейської спільноти з вугілля та сталі
Структура:
Депутатів:	720
Політичні групи:	Друга комісія фон дер Ляєн (422)      EPP (188)      S&D (136)      Renew (75) Підтримка (53)      Greens–EFA (53) Опозиція (267)      Патріоти за Європу^[en] (85)      ECR (79)      GUE/NGL (46)      ESN^[en] (27)      Незалежні (30)      Вакантно^[en] (1)
Президентка:	Роберта Мецола з 18 січня 2022
Генеральний секретар^[en]:	Алессандро Чіоккетті
Вибори:
Останні вибори:	6—9 червня 2024
Виборча система:	Обирається державою-членом. Системи включають: пропорційну за партійними списками^[en] преференційне голосування (STV) в Ірландії та Мальті де-факто FPTP/SMP^[en] (лише в німецькомовній виборчій колегії^[en] Бельгії)
Адреса:
Адреса:	Будівля Європейського парламенту в Страсбурзі^[en], Франція
Офіційний вебсайт:
europarl.europa.eu
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Європейський парламент

З 1979 року ЄП обирається безпосередньо кожні п'ять років громадянами Європейського Союзу шляхом загального виборчого права. Явка виборців^[en] на парламентських виборах щоразу знижувалася після 1979 року^[en] до 2019 року, коли явка виборців зросла на вісім процентних пунктів і вперше з 1994 року перевищила 50%.Вік голосування становить 18 років у всіх державах-членах ЄС, окрім Мальти, Бельгії, Австрії та Німеччини, де він становить 16 років, і Греції, де він становить 17 років.

Європейський парламент має законодавчу владу, оскільки прийняття законодавства ЄС зазвичай вимагає його схвалення та схвалення Ради ЄС, що фактично є двопалатним законодавчим органом. Однак він формально не володіє правом ініціативи (тобто правом офіційно розпочинати законодавчу процедуру), як це мають більшість національних парламентів держав-членів, оскільки право ініціативи є прерогативою Європейської комісії. Тим не менш, і Парламент, і Рада ЄС мають право звернутися до Комісії з проханням розпочати законодавчу процедуру та внести проєкт акту.

Парламент, згідно з протоколом, є «першою інституцією» Європейського Союзу (згадується першим у його договорах і має церемоніальний пріоритет над іншими інститутами ЄС) та має рівні законодавчі та бюджетні повноваження з Радою ЄС (за винятком кількох питань, де застосовуються спеціальні законодавчі процедури). Він також має рівний контроль над бюджетом ЄС. Зрештою, Європейська комісія, яка є виконавчою гілкою влади ЄС, підзвітна Парламенту. Зокрема, Парламент може вирішити, чи затверджувати кандидатуру Європейської ради на посаду президента Європейської комісії, а також має завдання затвердити (або відхилити) призначення Європейської комісії в цілому. Також він може змусити чинну Комісію піти у відставку, прийнявши вотум недовіри.

Президент Європейського парламенту є спікером цього органу та головує в багатопартійній палаті. П'ятьма найбільшими політичними групами є група Європейської народної партії (ЄНП), Прогресивний альянс соціалістів і демократів (С&Д), Патріоти за Європу^[en] (ПЗЄ), Група європейських консерваторів і реформістів (ЄКР) та партія «Оновити Європу». Останні загальноєвропейські вибори відбулися у 2024 році.

Штаб-квартира Парламенту офіційно знаходиться у Страсбурзі, Франція, а адміністративні офіси^[en] — у Люксембурзі. Пленарні засідання зазвичай проводяться у Страсбурзі протягом чотирьох днів на місяць, але іноді проводяться додаткові сесії в Брюсселі, тоді як засідання комітетів Парламенту проводяться переважно у Брюсселі, Бельгія. На практиці Парламент працює три тижні на місяць у Брюсселі та один тиждень (чотири дні) у Страсбурзі.

Історія

Докладніше: Історія Європейського Союзу

Парламент, як і інші інституції ЄС, не був сформований у своєму нинішньому вигляді, коли вперше зібрався 10 вересня 1952 року. Будучи однією з найстаріших спільних інституцій, вона починалася як Загальна асамблея Європейської спільноти вугілля і сталі (ЄСВС). Це була консультативна асамблея з 78 призначених парламентарів, обраних з національних парламентів держав-членів, які не мали жодних законодавчих повноважень. Зміни з моменту його заснування були підкреслені професором Девідом Фарреллом з Манчестерського університету: «Протягом більшої частини свого існування Європейський парламент можна було б справедливо назвати «багатомовною балакучою», [але] зараз це один з найпотужніших законодавчих органів у світі». Це було досягнуто, зокрема, завдяки послідовним змінам договорів та іншим угодам.

Його розвиток з моменту заснування показує, як еволюціонували структури Європейського Союзу без чіткого «генерального плану». Том Рід з газети «Вашингтон Пост» сказав про союз, що «ніхто б навмисно не створив такий складний і надлишковий уряд, як ЄС». Навіть три місцезнаходження^[en] Парламенту є результатом різних розбіжностей та часткових домовленостей між урядами держав-членів. Хоча більшість депутатів Європарламенту воліли б базуватися лише в Брюсселі, де він проводить основну частину своєї роботи, на Единбурзькому саміті 1992 року під головуванням Джона Мейджора Франція досягла угоди, за якою офіційне місцезнаходження Європейського парламенту знаходиться у Страсбурзі, але більша частина його роботи виконується в Брюсселі.

Консультативні збори

Цей орган не згадувався в оригінальній Декларації Шумана. Передбачалося , що труднощі з британською стороною будуть вирішені, щоб дозволити Парламентській Асамблеї Ради Європи виконувати законодавчі функції для Європейських Спільнот. Окрема Асамблея була створена під час переговорів щодо Договору як інституція для врівноваження та контролю виконавчої влади, забезпечуючи водночас демократичну легітимність. Формулювання Договору про ЄСВС продемонструвало бажання лідерів мати щось більше, ніж звичайну консультативну асамблею, дозволяючи прямі вибори та використовуючи термін «представники народу». Її раннє значення було підкреслено, коли Асамблеї було доручено розробити проєкт договору про створення Європейської політичної спільноти. Цим документом 13 вересня 1952 року було створено Загальну асамблею з додатковими членами, але після провалу узгодженого та запропонованої Європейської оборонної спільноти (вето французького парламенту) проєкт було відхилено.

Натомість, Європейська економічна спільнота та Євратом були створені в 1958 році Римськими договорами . Загальна Асамблея була спільною для всіх трьох співтовариств (які мали окремі виконавчі органи) і була перейменована на Європейську Парламентську Асамблею. Перше засідання відбулося 19 березня 1958 року у складі 142 депутатів після того, як було створено в Люксембурзі, на ньому Шуман був обраний своїм президентом, а 13 травня вона переформувалася, щоб засідати відповідно до політичної ідеології, а не національності. Ця дата вважається народженням сучасного Європейського парламенту, а святкування 50-річчя Парламенту відбулося в березні 2008 року, а не 2002 року. У 1967 році три спільноти об'єднали свої органи, що залишилися, як Європейські Спільноти, а в 1962 році назву органу було змінено на нинішній «Європейський парламент». У 1970 році Парламенту було надано повноваження щодо окремих сфер бюджету Спільноти, які були розширені на весь бюджет у 1975 році. Згідно з Римськими договорами, Парламент мав бути обраним. Однак Рада мала попередньо узгодити єдину систему голосування, чого вона не зробила. Парламент погрожував подати на Раду до Європейського Суду Справедливості; це призвело до компромісу, за яким Рада погодилася б на вибори, але кожна держава-член використовуватиме свою власну виборчу систему, залишаючи питання єдиної системи голосування на потім.

Для своїх сесій асамблея, а пізніше парламент, до 1999 року збиралися в тих самих приміщеннях, що й Парламентська асамблея Ради Європи: у Будинку Європи до 1977 року та у Палаці Європи до 1999 року.

Обраний парламент

У 1979 році його депутатів вперше^[en]обрали прямим голосуванням. Це відрізняє його від подібних інституцій, таких як Парламентська асамблея Ради Європи або Панафриканський парламент, які призначаються. Після цих перших виборів парламент провів свою першу сесію 17 липня 1979 року, обравши своєю президенткою Сімону Вейль, депутатку Європарламенту. Вейль також була першою президенткою Парламенту з моменту його створення як Загальної асамблеї. Як виборний орган, Парламент почав розробляти пропозиції щодо функціонування ЄС. Наприклад, у 1984 році, натхненний своєю попередньою роботою над Політичною спільнотою, він розробив «проект Договору про створення Європейського Союзу» (також відомий як «План Спінеллі» на честь його доповідача Альтьєро Спінеллі, депутата Європарламенту). Хоча він не був прийнятий державами-членами як такий, багато його ідей пізніше були враховані в наступних договорах про внесення змін. Крім того, Парламент почав проводити голосування щодо запропонованих президентів Комісії з 1980-х років, ще до того, як йому було надано будь-яке офіційне право вето на їх призначення.

З моменту, як Європейський парламент став виборним органом, його склад розширювався зі вступом нових країн (кількість членів також була збільшена у 1994 році після возз'єднання Німеччини). Після цього Ніццький договір встановив обмеження на кількість обраних членів: 732, пізніше Лісабонський договір збільшив їх до 751.

Як і для інших інституцій, місцезнаходження Парламенту ще не було визначено. Тимчасові домовленості розміщували Парламент у Страсбурзі, тоді як Комісія та Рада мали свої місця в Брюсселі. У 1985 році Парламент, бажаючи бути ближче до цих інституцій, побудував другу палату в Брюсселі та переніс туди частину своєї роботи, незважаючи на протести деяких держав. Остаточну угоду було зрештою досягнуто Європейською радою в 1992 році. У ній зазначалося, що Парламент збереже своє офіційне місцезнаходження в Страсбурзі, де проводитиметься дванадцять сесій на рік, але вся інша парламентська діяльність проводитиметься в Брюсселі. Ця домовленість про два місця була оскаржена Парламентом, але пізніше була закріплена в Амстердамському договорі. Донині місцезнаходження інституції є джерелом суперечок.

Парламент отримав більше повноважень завдяки послідовним переглядам договорів ЄС, зокрема завдяки продовженню звичайної законодавчої процедури (спочатку званої процедурою спільного ухвалення рішень) та праву затверджувати міжнародні угоди через процедуру згоди.

У 1999 році Парламент змусив Комісію Сантера^[en] піти у відставку. Парламент відмовився затвердити бюджет через звинувачення у шахрайстві та неналежному управлінні в комісії. Дві основні партії вперше під час кризи почали протистояти уряду та опозиції, що призвело до масової відставки Комісії, першої з вимушених відставок, перед обличчям неминучого осуду з боку Парламенту.

Підзвітність Комісії перед Парламентом

Парламент завжди мав право звільняти Європейську комісію шляхом вотуму недовіри, але спочатку він не брав участі в її призначенні. У Маастрихтському договорі 1992 року держави-члени надали Парламенту право затверджувати або відхиляти кандидатуру нової Комісії. В Амстердамському договорі 1997 року вони надали йому право затверджувати або відхиляти кандидатуру нової Голови Комісії, згодом (у Лісабонському договорі) назвавши голосування Парламенту «обранням» президента та вимагаючи від Європейської Ради внести свою пропозицію до Парламенту з урахуванням результатів європейських виборів. У 2004 році, після найбільших транснаціональних виборів в історії, Європейська рада запропонувала на посаду голови Комісії кандидата Жозе Мануеля Баррозу від найбільшої політичної партії (ЄНП). Парламент схвалив його 431 голосом проти 251. Однак, коли дійшло до голосування за склад Комісії в цілому, депутати Європарламенту висловили сумніви щодо деяких кандидатів після їхньої роботи на публічних слуханнях, проведених комітетами Парламенту. Зокрема, Комітет з питань громадянських свобод^[en] відхилив кандидатуру Рокко Буттільоне^[en] на посаду комісара з питань юстиції, свободи та безпеки^[en] через його погляди на гомосексуальність. Це був перший випадок, коли Парламент виступив проти нового комісара, і, незважаючи на початкові наполягання Баррозу на Буттільоне, Парламент змусив Буттільоне відкликати його. Кілька інших комісарів також довелося відкликати або перепризначити, перш ніж Парламент проголосував за те, щоб дозволити Комісії Баррозу^[en] вступити на посаду.

Парламент також став більш наполегливим у внесенні змін до законодавчих пропозицій, висунутих Європейською комісією. Помітним прикладом була директива Болкенштейна 2006 року, коли Парламент значною більшістю проголосував за понад 400 поправок, які змінили фундаментальний принцип закону. Газета «Financial Times» описала це так:

Саме тут Європейський парламент раптово проявив себе. Це знаменує чергову зміну балансу сил між трьома центральними інститутами ЄС. Результати голосування минулого тижня свідчать про те, що безпосередньо обрані депутати Європарламенту, незважаючи на різноманіття їхніх ідеологічних, національних та історичних переконань, почали об'єднуватися в серйозний та ефективний інститут ЄС, в той час як розширення значно ускладнило переговори як у Раді, так і в Комісії.

— "How the European parliament got serious", Financial Times (23 лютий 2006)

У 2007 році комісар з питань юстиції Франко Фраттіні вперше включив Парламент до переговорів щодо другої Шенгенської інформаційної системи, хоча на той час у цій сфері з депутатами Європарламенту потрібно було консультуватися лише щодо частин пакету. Після цього експерименту Фраттіні заявив, що хотів би залучити Парламент до всіх питань правосуддя та кримінального права, неофіційно випереджаючи нові повноваження, які вони мали отримати у 2009 році в рамках Лісабонського договору.

Новітня історія

Між 2007 і 2009 роками спеціальна робоча група з питань парламентської реформи^[en] запровадила низку змін для модернізації інституції, таких як збільшення часу для виступів доповідачів, посилення співпраці комітетів та інші реформи, спрямовані на підвищення ефективності. Європейський парламент має свою власну телевізійну станцію — EuroparlTV^[en]. Деякі положення щодо регулювання виборів до Європейського Парламенту закріплено в проєкті Конституції ЄС, яку було схвалено на саміті ЄС 17-18 червня 2004 року. Як відомо, ця конституція так і не набула чинності, оскільки не була ратифікована парламентами держав-членів та населенням на референдумах. Основною проблемою на цьому шляху стали невдачі ратифікації документа на загальнодержавних референдумах у Нідерландах (травень 2005 року) та Франції (червень 2005 року).

Лісабонський договір набув чинності 1 грудня 2009 року, надаючи Парламенту повноваження щодо всього бюджету ЄС, зрівнюючи законодавчі повноваження Парламенту з повноваженнями Ради майже у всіх сферах, а голосування Парламенту щодо кандидата на посаду президента Комісії охарактеризувавши як «вибори», при цьому Європейська рада повинна внести свою пропозицію до Парламенту з урахуванням результатів європейських виборів.

Баррозу отримав підтримку Європейської ради на другий термін і забезпечив собі підтримку більшості Парламенту у вересні 2009 року. Парламент проголосував 382 голосами «за» та 219 голосами «проти» (117 утрималися), за підтримки Європейської народної партії, Партії європейських консерваторів і реформістів та Альянсу лібералів і демократів за Європу. Ліберали надали підтримку після того, як Баррозу зробив їм низку поступок; ліберали раніше приєдналися до заклику соціалістів до відкладеного голосування (ЄНП хотіла схвалити Баррозу в липні того ж року).

Після того, як Баррозу висунув кандидатів до своєї наступної Комісії, виник ще один випадок, коли депутати Європарламенту виступали проти конкретного кандидата. Болгарську кандидатку Руміану Желеву Парламент змусив піти у відставку через занепокоєння щодо її досвіду та фінансових інтересів. Вона мала підтримку лише ЄНП, яка почала мститися лівим кандидатам, перш ніж Желева здалася і була замінена (що ще більше відтермінувало остаточне голосування).

Перед остаточним голосуванням щодо Комісії Парламент вимагав низки поступок у рамках майбутньої робочої угоди за новим Лісабонським договором. Угода передбачає, що президент Парламенту буде присутній на засіданнях Комісії високого рівня. Парламент матиме місце спостерігача на міжнародних переговорах під керівництвом Комісії ЄС та право на отримання інформації про угоди. Парламент не забезпечив чіткого голосування щодо призначення голів делегацій та спеціальних представників із питань зовнішньої політики, але було домовлено, що вони з'являться перед парламентом після того, як їх призначить Високий представник. Парламент хотів отримати від Комісії обіцянку, що вона автоматично вноситиме законодавство на запит парламенту. Баррозу вважав це порушенням повноважень Комісії, але погодився відповісти протягом трьох місяців. На більшість запитів вже надано позитивну відповідь.

Під час створення Європейської служби зовнішніх справ (EEAS) Парламент використав свій контроль над бюджетом ЄС, щоб вплинути на форму EEAS. Депутати Європарламенту прагнули посилити нагляд за EEAS, пов'язавши її з Комісією та призначивши політичних заступників при Високому представнику . Депутатам Європарламенту не вдалося отримати все, що вони вимагали. Однак вони отримали ширший фінансовий контроль над новим органом.

Щодо гендерного балансу, близько 37 % Європарламенту були депутатками у Парламенті 2014-19 років та 40 відсотків у Парламенті 2019-24 років, що є більшим показником, ніж у більшості національних парламентів держав-членів. У січні 2019 року члени Європарламенту підтримали пропозиції щодо розширення можливостей для жінок та боротьби з сексуальними домаганнями в Європейському парламенті. У 2022 році чотирьох осіб було заарештовано через корупцію. Це стало відомим як катарський корупційний скандал у Європейському парламенті^[en].

У жовтні 2023 року Парламент ухвалив резолюцію, що засуджує «мерзенні терористичні атаки ХАМАС проти Ізраїлю». Відтоді початкова та майже безумовна підтримка Ізраїлю з боку Європи почала зменшуватися через непропорційні напади на цивільне населення^[en]Гази та окупованого Західного берега^[en], внаслідок яких загинули десятки тисяч осіб. У липні 2025 року ЄС розглядав можливість часткового призупинення дії деяких частин Угоди про асоціацію між ЄС та Ізраїлем через повідомлення про те, що країна порушує свої зобов'язання щодо прав людини в Газі. Більшість голосів за призупинення не було знайдено, але 27 міністрів закордонних справ ЄС погодилися «уважно стежити» за дотриманням Ізраїлем угоди про покращення доступу гуманітарної допомоги до Гази. Вони також відклали узгодження переліку з 10 варіантів реагування на дії Ізраїлю в Газі під час засідання Ради з питань закордонних справ.

Повноваження та функції

Парламент і Раду ЄС порівнюють із двома палатами двопалатного законодавчого органу. Однак, існують деякі відмінності від національних законодавчих органів; наприклад, ні Парламент, ні Рада не мають права законодавчої ініціативи (за винятком того факту, що Рада має повноваження у деяких міжурядових питаннях). У питаннях Союзу це повноваження виключно зарезервовано для Європейської комісії (виконавчої влади). Тому, хоча Парламент може вносити зміни та відхиляти законодавство, щоб внести пропозицію щодо законодавства, йому потрібно, щоб Комісія підготувала проєкт акту, перш ніж щось може стати регламентом чи директивою. Цінність права ініціативи в будь-якому разі була поставлена під сумнів, враховуючи, що в національних законодавчих органах держав-членів 85% ініціатив, внесених без підтримки виконавчої влади, не стають законом. Проте колишній президент Парламенту Ганс-Герт Петтерінг стверджував, що оскільки Парламент має право просити Комісію розробити таке законодавство, і оскільки Комісія все більше і більше дотримується пропозицій Парламенту, Парламент де-факто має право законодавчої ініціативи. Парламент також має значний непрямий вплив через необов'язкові резолюції та слухання в комітетах, як "загальноєвропейська трибуна" з вухами тисяч журналістів, що базуються в Брюсселі. Існує також непрямий вплив на зовнішню політику; Парламент повинен схвалювати всі гранти на розвиток, включаючи ті, що надаються за кордоном. Наприклад, підтримка післявоєнної відбудови Іраку або стимули для припинення іранської ядерної розробки повинні бути підтримані Парламентом. Парламентська підтримка також була потрібна для трансатлантичної угоди про обмін даними про пасажирів зі Сполученими Штатами. Нарешті, Парламент проводить необов'язкове голосування щодо нових договорів ЄС та договорів, що вносять зміни до договорів ЄС, але не може накласти на них вето. Однак, коли Парламент пригрозив проголосувати проти Ніццького договору, парламенти Бельгії та Італії заявили, що якщо він це зробить, то накладуть вето на договір від імені Європейського парламенту.

Законодавча процедура

Докладніше: Законодавча процедура Європейського Союзу

З кожним новим договором повноваження Парламенту щодо його ролі в законодавчих процедурах Союзу розширювалися. Процедура, яка поступово стала домінуючою, — це «звичайна законодавча процедура» (раніше відома як «процедура спільного прийняття рішень»), яка забезпечує рівні умови між Парламентом і Радою. Зокрема, згідно з цією процедурою, Комісія подає Парламенту та Раді пропозицію, яка може стати законом лише за умови, що обидва сторони погодяться з текстом, що вони роблять (або ні) протягом послідовних читань максимум три. У першому читанні Парламент може надіслати поправки до Ради, яка може або прийняти текст з цими поправками, або повернути «спільну позицію». Ця позиція може бути або схвалена Парламентом, або він може відхилити текст абсолютною більшістю, що призведе до його невхвалення, або він може прийняти подальші поправки, також абсолютною більшістю. Якщо Рада не схвалює їх, тоді формується « Погоджувальний комітет ». Комітет складається з членів Ради та рівної кількості членів Європарламенту, які прагнуть досягти компромісу. Після узгодження позиції вона має бути схвалена Парламентом простою більшістю. Цьому також сприяє мандат Парламенту як єдиного інституту безпосередньої демократії, що дало йому свободу дій для більшого контролю над законодавством, ніж інші інституції, наприклад, щодо змін до директиви Болкенштейна 2006 року.

На практиці більшість законодавчих актів приймаються на етапі першого читання після того, як Парламент і Рада, виклавши свої початкові позиції, узгодять компромісний текст. Ці переговори відбуваються на так званих «трилогових» зустрічах, на яких також присутня Комісія.

У кількох сферах застосовуються спеціальні законодавчі процедури. До них належать юстиція та внутрішні справи, бюджет та оподаткування, а також деякі аспекти інших політичних сфер, такі як фіскальні аспекти екологічної політики. У цих сферах Рада або Парламент одноосібно приймають закони після консультацій з іншою стороною (або за її згодою).

Існують різні типи законодавства Європейського Союз. Найсильнішим актом є регламент, акт^[en] або закон, який застосовується безпосередньо в повному обсязі. Також існують директиви, які зобов'язують держави-члени до певних цілей, яких вони повинні досягти. Вони роблять це через власні закони і, отже, мають простір для маневру при прийнятті рішень щодо них. Рішення – це інструмент, який застосовується до певної особи або групи. Інституції також можуть видавати рекомендації та думки, які є лише необов'язковими актами м'якого права.

Лісабонський договір

За Лісабонським Договором, нормативні акти ЄС приймаються за «звичайною законодавчою процедурою». За «звичайною законодавчою процедурою» рішення приймаються спільно Європейським Парламентом і Радою Міністрів. Процедура складається з 3 фаз.

• Європейська комісія направляє свої пропозиції до Європейського парламенту та Ради Міністрів; Європейський Парламент висловлює свою позицію, з урахуванням якої Рада Міністрів кваліфікованою більшістю приймає «спільну позицію» та надсилає її до Європейського Парламенту.
• Протягом 3 місяців Європейський Парламент може
  • а) прийняти «спільну позицію»;
  • б) відхилити документ абсолютною більшістю голосів, — у цьому випадку документ вважається неприйнятим;
  • в) запропонувати доповнення абсолютною більшістю голосів, — у такому разі текст з доповненнями надсилається до Європейської Комісії та Ради Міністрів, які висловлюють свою думку щодо доповнень;

Протягом 3 місяців Рада Міністрів кваліфікованою більшістю може прийняти всі доповнення Європейського Парламенту. Тоді акт вважається прийнятим. Якщо Рада Міністрів не погоджується з доповненням, створюється Узгоджувальний комітет. Узгоджувальний комітет протягом 6 тижнів повинен виробити спільний текст акту; якщо не досягнуто домовленості стосовно спільного тексту документу, акт вважається неприйнятим. Якщо вдалося досягти домовленості стосовно спільного тексту документу, Рада Міністрів та Європейський Парламент, кожний відповідно до власної процедури, повинен прийняти його протягом 6 тижнів. Якщо один з інститутів не прийняв запропонований акт, він вважається неприйнятим.

За «спеціальною законодавчою процедурою», Рада Міністрів після одностайного рішення про прийняття нормативного акту повинна отримати обов'язкову згоду (англ. consent). чи погодження (англ. consulting) Європейського Парламенту. В деяких випадках відповідно до сфери їх комплектації також необхідно отримати згоду деяких інших інститутів ЄС (ЄЦБ, Європейський суд аудиторів, Комітет регіонів, тощо). Європейський Парламент отримав право законодавчої ініціативи за Лісабонським Договором. З початку заснування ЄС це право належало винятково Європейській Комісії.

• Парламент разом з Радою, бере участь у законодавчому процесі через численні процедури (процедура спільного ухвалювання рішень, процедура співпраці, узгодження, консультативний висновок тощо);
• Парламент контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії (та через право висловлювати їй вотум недовіри), а також через письмові й усні запити, які він може адресувати Комісії та Раді;
• Поділяє з Радою бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет та контролює його виконання.

Законодавча функція

Дана функція полягає в участі Європарламенту у виданні законодавчих актів ЄС у формі регламентів, директив, а також рішень. Форми такої участі розрізняються залежно від того, в рамках якої законодавчої процедури приймається рішення. У рамках звичайної законодавчої процедури (параграф 1 ст. 289 Договору про функціонування ЄС) Європарламент приймає рішення спільно з Радою ЄС за пропозицією Комісії. Зазначена процедура є аналогом процедури спільного прийняття рішень, використовуваної до вступу Лісабонського договору в силу (колишня ст. 251 Договору про заснування Європейського Співтовариства).

В рамках спеціальної законодавчої процедури (параграф 2 ст. 289 Договору про функціонування ЄС) Європарламент бере участь в прийнятті нормативних актів таким чином:

• Шляхом проведення парламентських читань при прийнятті законодавчих актів одноосібно Радою ЄС після консультацій з Європарламентом (думка Європарламенту має лише консультативний характер, а поправки і заперечення Європарламенту можуть зіграти роль відкладального вето, послужити причиною відстрочення прийняття консультативного висновку, що Європарламент згідно з прецедентним правом Суду Європейських співтовариств повинен винести в «розумний строк», що досягає на практиці декількох місяців);
• Шляхом прийняття нормативних актів одноосібно після їх схвалення Радою ЄС;
• Шляхом схвалення нормативних актів, прийнятих одноосібно Радою ЄС, після схвалення Європарламентом.

На відміну від національних парламентів функція законодавчої ініціативи Європарламенту обмежена. Європарламент не може безпосередньо вносити свої власні законопроєкти для обговорення і прийняття по ним рішень. Відповідно до ст. 225 Договору про функціонування ЄС, Європарламент може тільки запитувати у Комісії пропозиції щодо питань, які, на думку Європарламенту, вимагають підготовки акту ЄС. Якщо Комісія не представляє пропозицій, вона зобов'язана повідомити Європарламенту про причини такого кроку. Іншими словами, Європарламент може «вимагати від Комісії прояви законодавчої ініціативи». Право законодавчої ініціативи надається Європарламенту тільки в разі розробки законопроєкту про загальних прямих виборах до Європарламенту відповідно до ст. 223 Договору про функціонування ЄС.

Бюджет

Докладніше: Бюджет Європейського Союзу

Парламент і Рада також є бюджетним органом Союзу з часів Бюджетних договорів 1970-х років та Лісабонського договору. Бюджет ЄС підлягає формі звичайної законодавчої процедури з одним читанням, що надає Парламенту повноваження щодо всього бюджету (до 2009 року його вплив обмежувався певними сферами) на рівних умовах з Радою. Якщо між ними виникають розбіжності, питання передається на розгляд погоджувального комітету, як і у випадку законодавчих пропозицій. Якщо спільний погоджувальний текст не схвалено Радою, Парламент може остаточно прийняти бюджет, але лише більшістю в три п'ятих.

Парламент також відповідає за надання звільнення від виконання попередніх бюджетів на основі щорічного звіту Європейського суду авдиторів. Він відмовив у наданні звільнення від виконання лише двічі, у 1984 та 1998 роках. В останньому випадку це призвело до відставки Комісії Сантера; що підкреслює, як повноваження щодо надання звільнення від виконання надають Парламенту значну владу над Комісією. Парламент також широко використовує свої бюджетні та інші повноваження в інших сферах; наприклад, під час створення Європейської служби зовнішніх справ Парламент мав фактичне право вето щодо її структури, оскільки він повинен затвердити бюджетні та кадрові зміни.

З урахуванням особливого предмета і значення бюджету ЄС (розпис доходів і витрат на наступний фінансовий рік) розробка і прийняття бюджету повинні проводитися в рамках особливої «бюджетної процедури» (ст. 314 Договору про функціонування ЄС). Остання подібна до звичайної законодавчої процедури полягає в тому, що передбачає спільне затвердження бюджету Європарламентом і Радою ЄС (такий порядок був встановлений ще в 1970-ті рр.).

Граничні розміри бюджетних витрат фіксує багаторічний фінансовий рамковий план, який затверджується Радою ЄС після схвалення Європейського парламенту (другий варіант процедури санкціонування як різновиду спеціальної законодавчої процедури). Термін дії фінансового плану — не менше п'яти років (ст. 312 Договору про функціонування ЄС).

Повноваження Європарламенту в галузі контролю за виконанням бюджету полягають в тому, що саме Європарламент за рекомендацією Ради ЄС стверджує виконання бюджету Комісією. Це повноваження, як показує практика, є досить дієвим інструментом в руках європейських депутатів з контролю за фінансовими операціями Комісії.

Лісабонський договір не зачепив права Європарламенту в галузі джерел дохідної частини бюджету ЄС. Хоча ЄС ще з початку 1970-х рр. перейшов на фінансування з власних ресурсів, категорії цих ресурсів визначає спеціальний нормативний акт Ради ЄС (рішення про систему власних ресурсів). Згаданий акт може вступити в силу тільки після ратифікації державами-членами. Роль Європарламенту в його підготовці обмежується консультаціями (другий абзац ст. 311 Договору про функціонування ЄС).

Контроль виконавчої влади

Кандидату на посаду Президента Європейської Комісії пропонує Європейська рада на основі європейських виборів до Парламенту. Ця пропозиція має бути схвалена Парламентом (більшістю членів Парламенту), який тим самим «обирає» Президента відповідно до договорів. Після схвалення Президентом Комісії, члени Комісії пропонуються Президентом за погодженням з державами-членами. Кожен комісар виступає перед відповідним парламентським комітетом на слуханнях, що охоплюють запропонований портфель. Потім вони, як єдиний орган, схвалюються або відхиляються Парламентом.

На практиці Парламент ніколи не голосував проти Президента чи його Комісії, але загроза зробити це призвела до поступок Парламенту щодо складу Комісії або політичних зобов'язань. Як було описано вище, коли було запропоновано Комісію Баррозу, Парламент змусив відкликати пропозицію та змінити її, щоб вона була більш прийнятною для Парламенту. Цей тиск дехто розглядав як важливу ознаку еволюційного характеру Парламенту та його здатності зробити Комісію підзвітною, а не бути штампом для кандидатів. Крім того, голосуючи за Комісію, депутати Європарламенту також голосують за партійною, а не національною ознакою, незважаючи на частий тиск з боку національних урядів на своїх депутатів Європарламенту. Ця згуртованість та готовність використовувати владу Парламенту забезпечили більшу увагу з боку національних лідерів, інших інституцій та громадськості. – звернувши назад попереднє зниження явки на парламентських виборах.

Парламент також має право висловити недовіру Комісії більшістю у дві третини голосів, що призведе до відставки всієї Комісії. Як і у випадку зі схваленням, це повноваження ніколи не використовувалося прямо, але зіткнувшись із таким голосуванням, Комісія Сантера^[en] пішла у відставку за власним бажанням.

Існують інші інструменти контролю, такі як: вимога Комісії подавати звіти Парламенту та відповідати на письмові та усні запитання членів Європарламенту; вимога Голови Ради представляти свою програму на початку свого головування; зобов'язання президента Європейської ради звітувати перед Парламентом після кожного його засідання; право членів Європарламенту звертатися до Комісії із запитами щодо законодавства та політики; та право ставити запитання членам цих інституцій (наприклад, «Година запитань^[en] до Комісії» щовівторка). Щодо письмових та усних запитань, члени Європарламенту проголосували в липні 2008 року за обмеження запитань тими, що належать до мандата ЄС, та заборону образливих або особистих запитань.

Наглядові та контрольні повноваження

Парламент також має інші повноваження загального нагляду, головним чином надані Маастрихтським договором. Парламент має право створювати слідчу комісію, що він і робив, наприклад, щодо хвороби коров'ячого сказу та рейсів ЦРУ для затримання. Перше призвело до створення Європейського ветеринарного агентства. Парламент може закликати інші установи відповідати на запитання та, за необхідності, притягувати їх до суду, якщо вони порушують законодавство ЄС чи договори. Крім того, він має повноваження щодо призначення членів Європейського суду авдиторів та президента та виконавчої ради Європейського центрального банку. Президент ЄЦБ також зобов'язаний представляти щорічний звіт парламенту.

Європейський омбудсман обирається Парламентом для розгляду скарг громадськості щодо неналежного управління (адміністративні порушення, несправедливість, дискримінація, зловживання владою, відмова у наданні відповіді, відмова у наданні інформації або непотрібні затримки) будь-якою інституцією чи органом ЄС.

Петиції можуть бути подані до Парламенту будь-яким громадянином ЄС з питань, що входять до сфери діяльності ЄС. Комітет з петицій^[en] розглядає близько 1500 справ щороку, іноді представлених самими громадянами в Парламенті. Хоча Парламент намагається вирішити питання як посередник, він вдається до судового розгляду, якщо це необхідно для вирішення спору між громадянами.

Депутати

Докладніше: Депутат Європейського парламенту

Розподіл місць у Європейському парламенті (разом 720)

Німеччина 96 (13.33 %)  Франція 81 (11,25 %)  Італія 76 (10,56 %)  Іспанія 61 (8,47 %)  Польща 53 (7,36 %)  Румунія 33 (4,58 %)  Нідерланди 31 (4,31 %)  Бельгія 22 (3,06 %)  Чехія 21 (2,98 %)  Греція 21 (2,98 %)  Угорщина 21 (2,98 %)  Португалія 21 (2,98 %)  Швеція 21 (2,98 %)  Австрія 20 (2,78 %)  Болгарія 17 (2,36 %)  Данія 15 (2,08 %)  Фінляндія 15 (2,08 %)  Словаччина 15 (2,08 %)  Ірландія 14 (1,94 %)  Хорватія 12 (1,67 %)  Литва 11 (1,53 %)  Латвія 9 (1,25 %)  Словенія 9 (1,25 %)  Кіпр 6 (0,85 %)  Естонія 6 (0,83 %)  Люксембург 6 (0,83 %)  Мальта 6 (0,83 %)

Депутати Європейського Парламенту обираються кожні п'ять років за загальним виборчим правом і засідають відповідно до політичної приналежності. Близько 40 відсотків з них – жінки. До перших прямих виборів у 1979 році^[en] їх призначали національні парламенти. Згідно з Лісабонським договором, місця розподіляються в кожній державі відповідно до населення.

Парламент критикували за недостатнє представництво меншин. У 2017 році, за оцінками, 17 членів Європарламенту були небілими, і з них троє були чорношкірими, що є непропорційно малою кількістю. За даними активістської організації «Європейська мережа проти расизму^[en]», хоча приблизно 10% Європи складають расові та етнічні меншини, лише 5% членів Європарламенту були членами таких груп після виборів до Європейського парламенту 2019 року.

Згідно з Лісабонським договором, місця розподіляються^[en] між кожною державою відповідно до чисельності населення, а максимальна кількість членів встановлена на рівні 751. З 1 лютого 2020 року та виходу Сполученого Королівства з ЄС у Європейському парламенті засідає 705 членів Європарламенту. Після виборів 2024 року їх кількість зросла до 720.

Представництво наразі обмежене максимум 96 місцями та мінімум 6 місцями на штат, а місця розподіляються відповідно до «дегресивної пропорційності^[en]», тобто чим більша штат, тим більше громадян представлено на одного депутата Європарламенту. Як результат, виборці Мальти та Люксембургу мають приблизно в 10 разів більший вплив на одного виборця, ніж громадяни шести найбільших країн.

Станом на 2014, Німеччина (80,9 млн жителів) має 96 місць (раніше 99 місць), тобто одне місце на 843 000 жителів. Мальта (0,4 млн жителів) має 6 місць, тобто одне місце на 70 000 жителів.

Нова система, запроваджена Лісабонським договором, включаючи перегляд розподілу місць задовго до виборів, мала на меті уникнути політичного торгу,^[en] коли розподіл місць має бути переглянутий з урахуванням демографічних змін.

Відповідно до цього розподілу формуються виборчі округи. У чотирьох державах-членах ЄС (Бельгія, Ірландія, Італія та Польща) національна територія поділена на низку виборчих округів. У решті держав-членів вся країна утворює один виборчий округ. Усі держави-члени проводять вибори до Європейського парламенту, використовуючи різні форми пропорційного представництва.

Перехідні положення

Через затримку з ратифікацією Лісабонського договору, сьоме скликання Європарламенту^[en] було обрано за нижчою межею Ніццького договору. Невелика поправка до договору була ратифікована 29 листопада 2011 року. Ця поправка внесла перехідні положення, що дозволили 18 додатковим членам Європарламенту, створеним згідно з Лісабонським договором, бути обраними або призначеними до виборів 2014 року. Згідно з реформами Лісабонського договору, Німеччина була єдиною державою, яка втратила членів з 99 до 96. Однак ці місця не були скасовані до виборів 2014 року.

Зарплати та витрати

До 2009 року члени парламенту отримували таку ж зарплату, як і члени національного парламенту. Однак, з 2009 року, після багаторічних спроб, набув чинності новий статут про членів, який у 2016 році надавав усім членам рівну щомісячну оплату праці у розмірі 8 484,05 євро кожному, що підлягає оподаткуванню податком Європейського Союзу та може також оподатковуватися на національному рівні. Члени Європарламенту мають право на пенсію, що виплачується Парламентом, з 63 років. Члени також мають право на допомогу на офісні витрати та проживання, а також на дорожні витрати, що базуються на фактичних витратах. Окрім оплати праці, членам надається низка привілеїв та імунітетів. Для забезпечення їх вільного пересування до Парламенту та з нього, їхні держави надають їм пільги, що надаються високопосадовцям, які подорожують за кордон, а уряди інших держав — статус іноземних представників, що відвідують парламент. Перебуваючи у власній державі, вони мають усі імунітети, надані національним парламентарам, а в інших державах вони мають імунітет від затримання та судового переслідування. Після цього вони можуть бути притягнуті до відповідальності лише після того, як Європейський парламент позбавить їх імунітету. Однак, на імунітет не можна посилатися, якщо члена парламенту викрито у скоєнні кримінального злочину, а Парламент також має право позбавити члена парламенту імунітету.

Політичні групи

Депутати Європарламенту в парламенті організовані у вісім різних парламентських груп (фракцій); незалежні депутати, які не приєднуються до жодної групи, називаються позаштатними членами або невключеними до складу.

Дві найбільші групи – це група Європейської народної партії (ЄНП) та Соціалісти і демократи (С&Д). Ці дві групи домінували в Парламенті протягом більшої частини його існування, разом утримуючи від 50 до 70 відсотків місць до 2019 року. Жодна окрема група ніколи не мала абсолютної більшості в Парламенті.

Внаслідок того, що політичні групи в Європейському парламенті є широкими альянсами національних партій, вони є децентралізованими та мають більше спільного з партіями у федеральних державах, таких як Німеччина чи Сполучені Штати, ніж з унітарними державами, як більшість держав-членів ЄС. Тим не менш, у період з 2004 по 2009 рік ці політичні групи були насправді більш згуртованими, ніж їхні американські колеги.

Половина груп ґрунтується на одній європейській політичній партії, такій як Європейська народна партія, з додаванням депутатів Європарламенту від національних партій, які не є членами європейських партій, та незалежних депутатів Європарламенту. Інші, такі як група Зелені — Європейський вільний альянс або Європейські консерватори та реформісти, зосереджені на двох європейських партіях, а також інших національних партіях та незалежних депутатах.

Для реєстрації фракції потрібно 23 члени Європарламенту з семи різних держав-членів. Після реєстрації групи (фракції) отримують державне фінансування з бюджету Європейського парламенту.

Коаліції

З огляду на те, що Парламент не формує уряд у традиційному розумінні багатьох парламентських систем, більшість формується питання за питанням. Як правило, це відбувається на основі широкого консенсусу^[en] з динамічними коаліціями, а не за принципом більшості^[en] конкуруючих партій та коаліцій.

Ці коаліції зазвичай включають Європейську народну партію та Соціалістично-демократичну групу Партії європейських соціалістів, які схильні співпрацювати, щоб знайти компроміси між собою, а потім залучати інших. Їхні стосунки описуються як велика коаліція^[en]. Однак це не завжди призводить до згоди, і кожна з них може натомість намагатися побудувати інші альянси: ЄНП зазвичай з іншими центристсько-правоцентристськими або праворадикальними групами, а ПЕС з центристсько-лівоцентристськими або ліворикальними групами. Іноді Ліберальна група («Оновити Європу») займає ключову позицію.

Також трапляються випадки, коли виникають дуже гострі партійно-політичні розбіжності, наприклад, щодо відставки Комісії Сантера^[en]. Коли з'явилися початкові звинувачення проти Комісії, вони були спрямовані головним чином проти Едіт Крессон та Мануеля Маріна, обох членів-соціалістів. Коли парламент розглядав питання про відмову у затвердженні бюджету Спільноти, президент Жак Сантер заявив, що голосування проти буде рівносильним вотуму недовіри. Група соціалістів спочатку підтримувала Комісію та розглядала це питання як спробу ЄНП дискредитувати свою партію напередодні виборів 1999 року. Лідер соціалістів, депутатка Європарламенту Полін Ґрін^[en], спробувала провести вотум довіри, а ЄНП висунула зустрічні пропозиції. У цей період дві партії взяли на себе роль, подібну до динаміки уряду та опозиції, причому соціалісти підтримували виконавчу владу, а ЄНП відмовилася від своєї попередньої підтримки коаліції та проголосувала проти неї. Така політизація посилюється, у 2007 році Саймон Хікс з Лондонської школи економіки зазначив, що:

Наша робота також показує, що політика в Європейському парламенті все більше базується на партійній та ідеологічній приналежності. Голосування все частіше розділяється за ліво-правим принципом, а згуртованість партійних груп різко зросла, особливо в четвертому та п'ятому парламентах. Отже, ймовірно, це також матиме наслідки для політики.

Протягом п'ятого терміну, з 1999 по 2004 рік, відбувся розрив у великій коаліції, в результаті якого утворилася правоцентристська коаліція між Ліберальною та Народною партіями. Це відобразилося на президентстві в Парламенті, де терміни повноважень розподілялися між ЄНП та лібералами (тоді вони називалися ELDR), а не між ЄНП та соціалістами. У наступний термін ліберальна група зросла до 88 місць, що є найбільшою кількістю місць, яку займала будь-яка третя партія в Парламенті. Коаліція ЄНП-С&Д втратила більшість після виборів до Європейського парламенту 2019 року, вимагаючи підтримки принаймні однієї іншої політичної групи для більшості, найчастіше ліберальної групи Renew або Зелених.

Вибори

Докладніше: Вибори до Європейського парламенту

Вибори відбуваються безпосередньо в кожній державі-члені кожні п'ять років з 1979 року. Станом на 2019 було десять виборів. Коли країна приєднується до ЄС у середині терміну, у цій країні проводяться додаткові вибори для обрання її представників. Це траплялося шість разів, останній раз, коли Хорватія приєдналася до ЄС у 2013 році. Вибори відбуваються протягом чотирьох днів з четверга по неділю (кожна держава-член голосує у день, обраний власним вибором).

Держави-члени обирають свою виборчу систему відповідно до спільних принципів, зокрема, виборче право має бути загальним, а місця розподіляються за пропорційною системою. Це включає визначення виборчих округів: хоча більшість держав-членів мають національні виборчі округи, деякі розподіляють їх між регіонами. Місця розподіляються між державами-членами^[en] відповідно до їхнього населення, починаючи з 2014 року, причому жодна держава не має більше 96, але не менше 6 місць для забезпечення пропорційності.

Європейські політичні партії мають виключне право проводити агітацію під час виборів до Європейського парламенту (на відміну від відповідних груп у Європейському парламенті). Було внесено низку проєктів, спрямованих на привернення більшої уваги громадськості до європейських виборів. Одним із таких нововведень на виборах 2014 року було те, що загальноєвропейські політичні партії оголосили перед виборами своїх кандидатів на посаду голови Комісії, так званих Spitzenkandidaten (німецькою «провідні кандидати» або «провідні кандидати»). Голову Європейської комісії висуває Європейська рада, яка представляє уряди держав-членів, і хоча вони не зобов'язані висувати успішного «кандидата», Лісабонський договір передбачає, що вони повинні враховувати результати виборів під час вибору кандидата, а кандидат, якого вони пропонують, має бути схвалений більшістю членів Європейського парламенту.

Наприклад, головними кандидатами у 2014 році були Жан-Клод Юнкер від Європейської народної партії,Мартін Шульц від Партії європейських соціалістів, Гі Верхофстадт від партії Альянс лібералів і демократів за Європу, Ска Келлер і Жозе Бове разом від Європейської партії зелених та Алексіс Ципрас від Партії європейських лівих. ЄНП отримала найбільше місць, а Жан-Клод Юнкер був висунутий Європейською радою та обраний Парламентом.

У 2019 році партії знову оголосили своїх кандидатів на посаду голови Комісії напередодні європейських виборів, зокрема Манфреда Вебера від ЄНП та Франса Тіммерманса від Партії європейських соціалістів. Однак після виборів між партіями не було досягнуто згоди щодо підтримки жодної з них. Після періоду глухого кута Європейська Рада запропонувала Урсулу фон дер Ляєн як компроміс, і Парламент обрав її, хоча й незначною більшістю голосів.

У 2024 році ЄНП вирішила підтримати фон дер Ляєн на другий термін і висунула її як свого «шпітценкандидата», тоді як ПЕС висунула Ніколаса Шміта. Після обрання Європейська рада належним чином висунула її кандидатуру, а Парламент обрав її 401 голосом проти 284, за підтримки ЄНП, соціалістів, ліберальної групи Renew та «Зелених».

До 2014 року явка виборців постійно знижувалася на кожних виборах з моменту перших виборів, а з 1999 до 2014 року була нижче 50%. У 2007 році і Болгарія, і Румунія обирали своїх членів Європарламенту^[en] на додаткових виборах, приєднавшись до ЄС на початку 2007 року. На виборах у Болгарії та Румунії спостерігалася дві з найнижчих явок на виборах до Європейського парламенту – лише 28,6% та 28,3% відповідно. Ця тенденція була перервана на виборах 2019 року, коли явка зросла на 8% по всьому ЄС, піднявшись до 50,6%, що є найвищим показником з 1994 року.

В Англії, Шотландії та Уельсі вибори до Європейського парламенту спочатку проводилися для депутатів від виборчих округів за мажоритарною системою. У 1999 році систему було змінено на форму пропорційного представництва, де партії висувають команду кандидатів у регіональних виборчих округах. Можна було голосувати за список кандидатів партії, але не за окремого кандидата (якщо ця партія не мала єдиного кандидата).

Процедури

Формально Європейський парламент має щорічну «сесію», яка поділяється на щомісячні «частинні сесії» та щоденні «засідання». На практиці це означає щомісячний цикл з двома тижнями комітетів, під час яких питання обговорюються в комітетах, тижнями політичних груп, під час яких члени парламенту обговорюють роботу в своїх політичних групах, та тижнями сесій, під час яких члени парламенту проводять дні у Страсбурзі для неповних сесій. Крім того, протягом року в Брюсселі організовується шість дводенних неповних сесій. Чотири тижні на рік виділяються як тиждень для виборчих округів, щоб члени парламенту могли виконувати виключно роботу у виборчих округах, яку вони інакше повинні виконувати у вихідні. Нарешті, протягом літніх тижнів засідань не заплановано.

Парламент має право збиратися без скликання іншим органом влади. Його засідання частково визначені договорами, але в іншому вони проводяться Парламентом відповідно до його власних «Правил процедури» (положень, що регулюють діяльність парламенту).

Під час засідань члени можуть виступати після того, як їх запросить президент. Члени Ради або Комісії також можуть бути присутніми та виступати на дебатах. Частково через потребу в перекладі та політику консенсусу в залі, дебати, як правило, спокійніші та ввічливіші, ніж, скажімо, у Вестмінстерській системі. Голосування проводиться переважно підняттям рук, що може бути перевірено на запит за допомогою електронного голосування. Однак голоси депутатів Європарламенту не реєструються в жодному з випадків; це відбувається лише за наявності поіменного голосування. Це потрібно для остаточного голосування щодо законодавства, а також коли цього вимагає політична група або 30 членів Європарламенту. Кількість поіменних голосувань з часом збільшилася. Голосування також може бути повністю таємним (наприклад, під час обрання президента). Усі записані голосування, разом із протоколами та законодавчими актами, реєструються в Офіційному віснику Європейського Союзу та доступні онлайн. Голосування зазвичай не відбуваються після дебатів, а радше об’єднуються з іншими належними голосуваннями у певні моменти, зазвичай опівдні у вівторок, середу чи четвер. Це пояснюється тим, що тривалість голосування непередбачувана, і якщо воно триває довше, ніж відведено, це може зірвати інші дебати та засідання пізніше того ж дня.

Члени парламенту сидять у залі засідань^[en] відповідно до своїх політичних груп (у Спільній Асамблеї до 1958 року члени парламенту сиділи в алфавітному порядку), розташованих переважно зліва направо. Усі столи обладнані мікрофонами, навушниками для прослуховування перекладу та електронним обладнанням для голосування. Керівники груп сидять на передніх лавах, а в самому центрі знаходиться подіум для запрошених доповідачів. Решта половини круглої зали в основному складається з піднятої зони, де сидять Президент та персонал. Між сторонами цієї зони та членами Європарламенту передбачені додаткові лави, які займає Рада зліва, а Комісія праворуч. Як у Брюсселі, так і в Страсбурзі залі засідань приблизно дотримуються цієї схеми розташування з незначними відмінностями. Дизайн залу засідань є компромісом між різними парламентськими системами. Британська система передбачає розташування різних груп безпосередньо одна навпроти одної, тоді як французька система являє собою півколо (а традиційна німецька система передбачає розташування всіх членів у рядах обличчям до трибуни для виступів). Хоча дизайн в основному базується на півколі, протилежні кінці спектра все ж таки стоять один навпроти одного.

Доступ до зали обмежений, вхід контролюється швейцарами, які також допомагають депутатам Європарламенту в залі (наприклад, у доставці документів). Швейцари також можуть іноді виступати в ролі поліції для забезпечення виконання обов'язків Президента, наприклад, виводячи депутата Європарламенту, який заважає засіданню (хоча це трапляється рідко). Першим керівником протоколу в Парламенті був француз, тому багато обов'язків у Парламенті базуються на французькій моделі, вперше розробленій після Французької революції. Швейцари добре помітні в Парламенті, одягнені в чорні фраки та зі срібним ланцюгом, і набираються^[de] так само, як і на європейській публічній службі. Президенту призначається особистий швейцар.

Президент та організації

Докладніше: Голова Європейського парламенту

Президент, по суті, є спікером Парламенту та головує на пленарних засіданнях під час його сесії. Підпис президента є обов'язковим для всіх актів, прийнятих шляхом спільного рішення, включаючи бюджет ЄС. Президент також відповідає за зовнішнє представництво Парламенту, зокрема з юридичних питань, та за застосування правил процедури. Президент обирається на два з половиною роки, що означає два вибори за парламентський термін. Чинною президенткою Європейського Парламенту є Роберта Мецола, яку було обрано у січні 2022 року.

У більшості країн протокол глави держави має вищу важливість; однак у ЄС Парламент посідає перше місце, і тому протокольний ранг його президента має вищу важливість для будь-якого іншого європейського чи національного протоколу. Подарунки, які вручають численним високопосадовцям, залежать від президента. Президент Жозеп Боррель, депутат Європарламенту від Іспанії, подарував своїм колегам кришталеву чашу, створену художником з Барселони, який, серед іншого, вигравіював на ній частини Хартії основних прав.

Низка відомих постатей були президентом Парламенту та його попередниками. Першим президентом був депутат Європарламенту Поль-Анрі Спаак, один із батьків-засновників Союзу. Серед інших батьків-засновників – депутат Європарламенту Алсіде де Гаспері та депутат Європарламенту Роберт Шуман. Трьома президентками були Сімона Вейль, депутатка Європарламенту, у 1979 році (перша президентка обраного Парламенту), Ніколь Фонтен, депутатка Європарламенту, у 1999 році, обидві француженки, та Роберта Мецола з Мальти у 2022 році. Попередній президент Єжи Бузек був першим представником Східної та Центральної Європи, який очолив інституцію ЄС, колишнім прем'єр-міністром Польщі, який виник з руху «Солідарність» у Польщі, що допоміг повалити комунізм у Східному блоці.

Під час виборів президента попередній президент (або, якщо він не може цього зробити, один з попередніх віце-президентів) головує на засіданні палати. До 2009 року цю роль виконував найстарший член, але це правило було змінено, щоб запобігти обранню крайнього правого члена Європарламенту від Франції Жан-Марі Ле Пена.

Парламент також обирає 14 віцепрезидентів^[en], які головують на дебатах, коли президент відсутній у залі засідань. Існує низка органів, відповідальних за управління діяльністю Парламенту. Двома основними з них є Бюро^[en], яке відповідає за бюджетні та адміністративні питання та складається з президента та віцепрезидентів, і Конференція президентів^[en], яка є політичним керівним органом і складається з президента Парламенту та лідерів кожної з політичних груп Парламенту. Фінансовими та адміністративними інтересами членів парламенту займаються п'ять квесторів^[en].

Станом на 2014 рік бюджет Європейського парламенту становив 1,756 млрд євро. У звіті за 2008 рік про фінанси парламенту було висвітлено певні випадки перевитрат і неправильних виплат. Незважаючи на те, що деякі депутати Європарламенту вимагали оприлюднення цього звіту, парламентські органи влади відмовлялися це зробити, поки один із депутатів не порушив конфіденційність і не оприлюднив його.

Комітети та делегації

Докладніше: Комітети Європейського парламенту

Парламент має 20 постійних комітетів, чисельність яких коливається від 25 до 88 членів Європарламенту (кожен відображає політичний склад усього Парламенту), включаючи голову, бюро та секретаріат. Вони збираються двічі на місяць публічно для розробки, внесення змін та прийняття законодавчих пропозицій та звітів, що подаються на пленарне засідання.Доповідачі комітету повинні представляти точку зору комітету, хоча, що слід зазначити, це не завжди було так: у подіях, що призвели до відставки Комісії Сантера, доповідач виступив проти рішення Комітету з бюджетного контролю^[en] про прийняття бюджету, яке було прийнято невеликою більшістю голосів, і закликав Парламент відхилити його.

Парламент також може створювати підкомітети (наприклад, Підкомітет з прав людини^[en]) та тимчасові комітети для розгляду певної теми (наприклад, Спеціальний комітет з питань іноземного втручання в демократичні процеси в Європейському Союзі, 2020–2023 роки). Голови комітетів координують свою роботу через «Конференцію голів комітетів».

Характер цих комітетів відрізняється від їхніх національних аналогів, оскільки, хоча секретаріати комітетів Європейського парламенту менші порівняно з секретаріатами Конгресу США^[en], вони надзвичайно великі за європейськими стандартами, маючи від восьми до дванадцяти спеціалізованих співробітників та від трьох до чотирьох допоміжних працівників. Значні адміністративні, архівні та дослідницькі ресурси також надаються всьому Парламенту за потреби.

Делегації Парламенту формуються аналогічним чином і відповідають за зв'язки з парламентами за межами ЄС. Існує 44 делегації, здебільшого невеликі (близько 15 депутатів Європарламенту), але деякі й більші. Голови делегацій також співпрацюють у конференції, як і голови комітетів. Делегації включають «міжпарламентські делегації» (підтримують зв'язки з Парламентом за межами ЄС), «спільні парламентські комітети» (підтримують зв'язки з парламентами держав, які є кандидатами або асоційованими членами ЄС), делегацію у Спільній парламентській асамблеї АКТБ-ЄС^[en] та делегацію у Євро-середземноморській парламентській асамблеї. Депутати Європарламенту також беруть участь в інших міжнародних заходах, таких як Євро-латиноамериканська парламентська асамблея^[en], Асамблея НАТО, Трансатлантичний діалог законодавців^[en], а також шляхом спостереження за виборами^[en] в третіх країнах.

Міжгрупи

Докладніше: Міжгрупи в Європейському парламенті^[en]

Міжгрупи в Європейському парламенті^[en] – це неформальні форуми, які збирають депутатів Європарламенту з різних політичних груп навколо будь-якої теми. Вони не виражають думку Європейського парламенту. Вони служать подвійній меті: розглянути тему, яка стосується кількох комітетів, і менш формальним чином. Їхній щоденний секретаріат може керуватися або через офіс депутатів Європарламенту, або через групи інтересів, будь то корпоративні лобі чи неурядові організації. Пільговий доступ до депутатів Європарламенту, яким користується організація, що керує секретаріатом, може бути одним із пояснень збільшення кількості міжгрупових груп у 1990-х роках. Зараз вони суворо регулюються, а фінансова підтримка, пряма чи інша (наприклад, через персонал Секретаріату), має бути офіційно зазначена в декларації фінансових інтересів. Також міжгрупи створюються або поновлюються на початку кожного законодавчого періоду за допомогою спеціальної процедури. Дійсно, пропозицію щодо створення або поновлення Міжгрупи повинні підтримати щонайменше 3 політичні групи, кожна з яких може підтримати обмежену кількість пропозицій пропорційно своєму розміру (наприклад, протягом законодавчого періоду 2014–2019 років політичні групи ЄНП або С&Д могли підтримати 22 пропозиції, тоді як політичні групи Зелених/ЄФА або ЄФД – лише 7).

Переклад та усний переклад

Переклад у Європейському парламенті

У перекладацьких кабінах в півколах одночасно перекладають дебати між 24 мовами.

Перекладач на засіданні комітету з підтвердження призначення Тьєррі Бретона до Європейської комісії у 2019 році