Український малий драматичний театр

ТВЗК «Український академічний драматичний малий театр»


Країна	Україна
Місто	Київ
Адреса	вул. Олеся Гончара, 33
Місткість	50 місць
Відкрито	1989
Керівництво	Дмитро Весельський (директор — художній керівник)
malyi-teatr.com
Ідентифікатори і посилання

Театрально видовищний заклад культури «Український малий драматичний театр» — це сучасна київська театральна інституція, що працює в постійному репертуарному режимі. Основною платформою для показів є власна сцена на вулиці Гончара 33.

У фокусі творчої діяльності театру — переосмислення української та світової класики, підтримка молодих митців, постановки, що реагують на сучасний контекст.

Окрім сценічної діяльності, театр реалізує освітні й інтерпретаційні проєкти. Зокрема, має ініціативу «Театр у контексті», що включає публічні лекції перед виставами, які знайомлять глядача з додатковим, культурним, літературним чи історичним, контекстом творів.

З 2024 року театр є організатором щорічного міждисциплінарного камерного фестивалю локального мистецтва «Культ Києва» — події, що поєднує театр, музику, поезію, візуальні формати та лекції. Фестиваль завершує театральний сезон і створює простір для осмислення Києва як культурного феномена.

Малий театр є активним учасником фестивалів, бере участь у гастролях, культурних обмінах, партнерських програмах, реалізує благодійні ініціативи.

Історія

Театр створено у квітні 1989 року Валентиною Кімберською за сприяння Спілки театральних діячів України та Головного управління культури м.Києва.

Спочатку театр діяв у приміщенні ТЗВК «Київський академічний Молодий театр». З 2017 року театр функціонує у приміщенні Музею шістдесятництва по вулиці Олеся Гончара 33а. Зал розрахований на 50 місць.

З 2017 року директор-художній керівник театру — Дмитро Весельський. Курс розвитку визначається у філософії #ВСЕПОЧИНАЄТЬСЯЗМАЛОГО. Театр проводить ребрендинг, працює над власним візуальним стилем, наповнює контентом довідкові та енциклопедійні джерела.

Будівля Малого театру — маєток 1907 року, зразок київського модерну. У 90-х роках у цій же споруді розташувалась штаб-квартира Народного Руху — політичної організації, яка об’єднала українських радянських дисидентів та відіграла визначну роль у здобутті Україною Незалежності. Нині, окрім Малого театру, у будівлі розміщений також Музей шістдесятництва.

Філософія театру

Як зазначено на сайті театру, його філософія ґрунтується на розумінні театру не як інструменту прямої дії, а як простору формування чуттєвого досвіду. Театр не змінює світ безпосередньо: не розв’язує соціальних чи економічних проблем і не дає миттєвих відповідей. Натомість він працює з людиною — через переживання, пам’ять і внутрішні стани, які виникають у процесі перегляду вистав. Кожна вистава розглядається як окремий чуттєвий досвід і культурна «цеглинка», з яких поступово складається людина. Саме ці досвіди з часом впливають на здатність людини взаємодіяти з іншими, ухвалювати рішення та змінювати середовище довкола себе.

Так, найголовнішими для театру є якість переживань та думок, з якими люди йдуть після вистави. А для забезпечення належного рівня цих переживань команда керується низкою засад:

Віра в гуманізм і прогрес. Для постановок обираються історії, що переповнені складними, але важливими питаннями і провокують до пошуку відповідей.

«І хоч наші вистави і не завжди життєрадісні, персонажі часто не є ідеалами для наслідування, а вистав з хепі-ендом менше, ніж трагедій, ми віримо в те, що емпатія, співчуття та всі емоції, отримані на наших виставах, трансформуються після перегляду в любов, направлять увагу кожного глядача в глибини власної особистості та надихнуть на розвиток».

Головний засіб виразності — актор.

«Найголовнішим засобом виразності вважаємо щиро наповнені акторські очі на відстані декількох кроків. Адже театр в першу чергу — це не про сюжет, не про візуальну красу, а про особистість актора або акторки, яка живе, відчуває та збагачується новим прямо тут і зараз».

Українська ідентичність та локальний контекст. Театр є частиною урбаністичного та культурного простору Києва, прагне відповідати естетичним і культурним потребам киян та брати активну участь у житті міста.

«Ми український театр. Маленька частинка української культури. Ми створюємо український контент, намагаємося формувати спільні цінності, укріплятися в самоідентифікації, бо розуміємо, що ми і є Україна. Мова наших вистав — українська. Особлива увага українським творам».

Поважне ставлення до глядача та відкритість до діалогу. Театр прагне бути простим і прямим у спілкуванні, підтримує творчий діалог з митцями та діячами публічної сфери, які поділяють його цінності.

Вистави в репертуарі

Serendipity

Анотація: одна біла картина, придбана за дуууже велику суму, зруйнує рівновагу між трьома подругами та виведе на поверхню приховані раніше конфлікти. Біле полотно перетвориться на поле бою поглядів і сенсів, а також породить хвилю запитань. Що є справжнім мистецтвом? Як його оцінювати: розумом, серцем чи інтуїцією? Не кожна картина, скульптура, кіно чи мюзикл є мистецтвом. І не кожна вистава… Мистецтво існує там, де виникає справжнє переживання: емоційне, інтелектуальне, духовне. Це те, що змінює: змушує задуматися, сумніватися, сміятися чи плакати.

А чи можна вважати мистецтвом дружбу? Адже людина поруч також здатна зворушити, надихнути, іноді навіть вразити до глибини душі. Справжня дружба, як справжній витвір мистецтва — не старіє, а з роками набуває ще більшої цінності. Друзі змінюють наш світогляд, допомагають побачити себе та життя під іншим кутом. Проста телефонна розмова з другом або подругою може стати найяскравішим катарсисом у житті. Тільки дружба часом може виявитись складнішою за ринок contemporary art, а мистецтво стати єдиною формою правди, яка не вимагає вибачень за твою щирість.

Про світлі й темні кути дружніх стосунків, про красу та абсурд мистецтва, про те, що ми бачимо і про те, що боїмося побачити. Serendipity — здатність випадково знаходити щось цінне або вдале, особливо, коли людина шукає щось інше. Інколи саме випадковість стає куратором нашого життя, створюючи виставку найчесніших і найуразливіших людських портретів.

Натхненно п’єсою Ясміни Рези «Мистецтво», але не є постановкою цієї п’єси.

Команда вистави

Режисерка: Марія Шварньова. Акторський склад: Марія Моторна в ролі Сабіни, Лариса Шелоумова в ролі Мадлен, Христя Дейлик у ролі Івонни. Артисти: Олександр Чишій, Володимир Щур, Данило Коток. Сценографиня: Катерина Кардель. Художниця з костюмів: Вікторія Шавурська. Художниця з гриму: Катя Скорих.

Відгуки про виставу

«Серендипіті» — чисте мистецтво. Лагідне, усміхнене, таке, що огортає й залишає після себе відчуття внутрішнього світла. Після нього хочеться по-дитячому стрибати, сміятися й любити. Навіть целофановий пакетик. І це – справжнє театральне диво.

Театральна оглядачка Ольга Кіпніс, Театр Медіа.

У Serendipity є над чим посміятися, але п’єса і версія Марії Шварньової набагато сильніші, глибші, складніші за «комедію› у її простому розумінні. Трагікомедія? Драма з елементами комедії? Хай так. Те, що почалося як непорозуміння, поступово стає дійсно життєвою драмою. Характери героїнь розкриваються, вистава набирає сили, енергійності, відвертості. Є над чим подумати й навіть пустити сльозу.

Редакторка медіа Inший Kyiv, Марина Полякова.

Режисерка Марія Шварньова робить акцент не стільки на самому арт-ринку (хоча порція стьобу теж є), скільки на тому, як люди реагують на чужу думку зараз — в нашому суспільстві. Умовно кажучи, «біла картина» стає тестом на толерантність для героїнь, а фактично маркером для суспільства в цілому.

Театрльна критикиня Ірина Голіздра, Український театр.

Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію

Анотація: прекрасний майбутній глядачу чи глядачко, що зараз наміряється придбати квиток у подорож і неодмінно його придбає, адже той, хто в цю мить не вирушає в подорож — той позбавлений елементарнісінької людської цікавости!

Абсурдний маршрут цієї мандрівки через гарячий херсонський степ, барселонський базар, поле гречки, човном на Бахтині у місто Зміїв, приведе тебе, любий глядачу чи глядачко до Слобожанської Швайцарії або, ймовірно, у місце, де з легкістю закортить провалитись у тартарари. Готуйте ваші (клясичні) носи, за які вас нахабно водитимуть ефемерні, створені нашою нестримною фантазією, персонажі, щоб не так вже й легко було одразу розібратись, чому в цій історії живі люди знаходяться в декоративних пейзажах, а картонні людські фігури у справжнісіньких ляндшафтах.

Пропонуємо вам зрозуміти причинно-наслідковий звʼязок усіх подій, які трапляться під час цієї подорожі, адже «нічого не буває у цьому світі без причини - це зветься закон причиновости». Живі абстракції, розфарбовані умовними фарбами у пригодницькій історії з доброю іронією та абсурдним гумором за однойменним романом харківʼянина Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» в постановці харківʼянина Артема Вусика в самісінькому центрі Києва, у Малому театрі.

Команда вистави

Режисер: Артем Вусик. Акторський склад: Станіслав Весельський, Марія Моторна, Богдан Куліш, Лариса Шелоумова, Ігор Чебан, Ігор Лагай, Максим Кущов. Сценограф: Андрій Хворостьянов. Композитор: Стас Кононов. Художник з костюмів: Саша Шай. Художниця з гриму: Катя Скорих.

Відгуки про виставу

Може здатися парадоксальним, що постановка роману, яка декларує зумисну «картонність» своїх персонажів, така актороцентрична. Проте це цілком органічне переосмислення, адже герої Йогансена ніби прийшли з різних сюжетів, написаних раніше. Так і актори у різний спосіб будують історію власних персонажів, розповідають глядачам і глядачкам, які вони, краєвиди Слобожанської Швайцарії. Ландшафти дійсно постійно змінюються, навіть якщо це відбувається лише в уяві, а актори дійсно постійно в русі, часом ледь-ледь помітному, часом — такому швидкому, що ледь встигаєш крутитися на стільці, щоб не випустити з поля зору персонажа. Воно й закономірно, історія ж про подорож.

Редакторка медіа «Сенсор» Марина Губіна.

Костюми Саші Шая – то окремий шок! Вони максимально абсурдні, але вражаюче деталізовані! Жабо, циліндр, собачі вушка, іспанські банти, ажурний капор, сітки, блискітки, стрази, парча, бороди – все змішано у шалений карнавал на фоні аскетичної сценографії Андрія Хворостьянова. На ваших очах звичайна дошка перетвориться на човен, потім на дерево, де кроною стане зелена рибальська сітка. Розхитуючись, дерева обертаються на старовинні годинники-маятники. Образ лихоліття.

Театрльна оглядачка Ольга Кіпніс, Театр Медіа.

Із назви розуміємо, що прекрасна Альчеста має стати коханкою доктора Леонардо, проте між ними відбувається конфлікт, бо газета «Воче-Дель-Пополо» повідомляє, що доктор Леонардо — не той, за кого себе видає. Цей епізод нагадує, що Майк Йогансен був одним із творців авангардного видання свого часу — «Універсального журналу», справжнього медіа, яке теж помилялось — і вибачалося за свою помилки перед читачами. Глядачі можуть забрати із собою фрагмент реквізиту із вистави — цілком реальне число газети зі вступним словом від режисера, статтею про автора, коментарями акторів, нотатками з роману, які перегукуються зі сценами з вистави, філвордом і світлиною голого Йогансена наприкінці.

Літературознавиця Анастасія Євдокимова, Vogue.

Пісні Полісся

Анотація: Молоді прогресивні містянки тимчасово полишають кавʼярню третьої хвилі та «йдуть в народ» на пошуки скарбів декоративно-ужиткового мистецтва та власної ідентичності. Ця благородна ціль приводить їх у глибочінь Полісся… Та чи повірять місцеві жителі та духи у «хароші намєрінія» подорожніх? Цей край вміє боронити себе та випробовувати чужинців на щирість.

Звучить, як початок класичного голівудського горору? То, можливо, так і є? Хоча ні! Цей горор – не класичний, він базується на питомо українському тру краймі. Міські легенди та сільські історії, від яких холоне кров у жилах. Кожна з них – чорна сторінка літопису Поліського краю, але з кожної з них ми трохи більше дізнаємося про себе самих.

Вистава за популярною пʼєсою сучасної української драматургині Людмили Тимошенко.

Команда вистави

Режисер: Дмитро Весельський. Акторський склад: Христя Дейлик, Лариса Шелоумова, Марія Моторна, Маруся Чуприненко, Сергій Радченко, Юрій Кулініч, Ігор Чебан. Автор візуального оформлення: Стас Весельський, Хореографка: Ніна Змерзла.

Експедиція на Полісся Під час підготовки вистави команда Малого театру на 5 днів вирушила на Полісся в Овруч, щоб познайомитися ближче з культурою регіону та вхопити говірку для точнішого відтворення. До експедиції долучилася й драматургиня Людмила Тимошенко, яка демонструвала учасникам театральної постановки реалії, описані у п’єсі, та прототипів героїв. Команда відзняла відеоматеріали для вистави та отримала від мешканців реквізит до вистава.

Відгуки на виставу

У виставі ніхто не поспішає. І ти насолоджуєшся кожним поглядом, кожним словом, кожною паузою — і не помічаєш, як пролітають три години. Слухати ці «пісні» — це як слухати розповіді своїх бабусь на лавочці чи на кухні: переплетіння спогадів, домислів, пліток з простим і непідробним гумором...

Драматургиня Марина Смілянець.

Засновано на реальних подіях. Моторошних. Зроблено з повагою до деталей. Реалістичних. З матюками, суржиком, говіркою, бухлом і сценами тютюнопаління. Для прихильників рафінованої літературної української і оксамитових театрів з люстрами то буде дабл хорор. Попри кількість смертей в сюжеті і візуалізацію побутової жорстокості – багато смішного, ліричного і зворушливого. З парадоксально-органічним вплетенням тіктоків, блогів і хіпстера Стасіка.

Авторка блогу «Театральна вішалка» Вікторія Іванова.

Довірливі розмови

Анотація: музей одного життя з унікальною експозицією вічних тем та людських почуттів: пристрасть, ревнощі, любов, зрада, секс, екзистенція та пошук Бога.

Анна, як і решта персонажів цієї історії, освічена та талановита людина. Вона прочитала всі книги, вона має усі ресурси. Але попри це, вона стає заручницею життєвих обставин, у яких не може впоратися із найпростішими емоційними «азбуками».

Анна, для якої свобода завжди була найбільшою цінністю, а правда – найвищим законом, втрачає себе, зробивши хибний вибір. Її життя перетворюється у вічну дилему, а вітальна сила в гнітюче терпіння.

Чи справді існують помилки, які неможливо виправити?

За мотивами однойменного роману Інгмара Берґмана.

Команда вистави

Режисер: Дмитро Весельський. Акторський склад: Лариса Шелоумова, Вероніка Шостак, Юрій Кулініч, Сергій Радченко, Дмитро Базай, Маруся Чуприненко, Марія Моторна, Дмитро Лях, Богдан Куліш, Анастасія Козяр, Марго Гура.

Відгуки на виставу

Актори створюють враження абсолютної ізольованості від глядача, що підкреслює інтимність їхнього світу. Червона стрічка, яка відділяє аудиторію, виступає не лише фізично, але й символічною межею: для акторів глядачі стають невидимими. Інтимні сцени, погляди, спрямовані «крізь» людей, ігнорування присутності створюють ефект, ніби ми спостерігаємо за чимось настільки особистим, що нам навіть не мали б дозволити це бачити.

Театрознавчий проєкт «Театральна експлозія».

Спочатку це скидалося на квест: лише 24 людини, можна заходити у відкриті двері, а за червону стрічку – не можна. Здавалося, перехід із кімнати в кімнату – то буде зайва метушня, яка відволікатиме від вистави. Але сцена за сценою я відчувала, як ця вистава затягує. Повільним темпоритмом і тихими акцентами.

Журналістка Вікторія Кіхтенко.

Сумнів

Анотація: «Хто має сумнів, той подібний до морської хвилі, яку жене і кидає вітер». Директорка католицької церковної школи у Бронксі, вимоглива і прискіплива до крамольної поведінки – сестра милосердя Алоізіус Бʼювер потерпає від гнітючих сумнівів щодо отця Флінна – священника, який приділяє забагато часу, на її думку, вихованню учнів школи.

Особливу увагу та щиру підтримку від отця отримує Дональд Мюллер – єдиний чорношкірий учень школи, який найбільше її потребує, адже дія вистави відбувається у 1964 році, коли щойно владою США був прийнятий Закон про громадянські права, який забороняє будь-яку дискримінацію за ознакою раси, кольором шкіри або релігійних переконань.

Чи є у цій історії місце Богу, істинній вірі та моралі? Адже немає у цьому світі чогось більш делікатно-прихованого й більш пронизливо-очевидного, ніж проблема моралі. Немає іншої проблеми, яку б намагалися так заплутати, і яка б одночасно залишалася такою прозорою. Немає такої мерзенності у цьому патріархальному світі, котру б не виставляв десь хто-небудь за добро.

Тож, за ким правда: мудрою сестрою милосердя і її святою інтуїцією, чи священником із сучасними поглядами на релігійні догми, якого обожнюють діти? Таємниці, підозри, вагання, заборони, непевність та побоювання у виставі «Сумнів» за однойменною пʼєсою американського драматурга Джона Патріка Шенлі в перекладі Аліни Козачишин-Чалчинської та Володимира Чалчинського.

Команда вистави

Режисер: Юрій Кулініч. Акторський склад: Марія Моторна, Сергій Радченко, Христя Дейлик, Маруся Чуприненко, Слава Красовська.

Відгуки про виставу

Уривки реплік, багатозначне мовчання, іронічність жестів і міміки створюють той ефект абсурдності, який підсилює старий як світ конфлікт — бути чи не бути. Біблійна історія про Єву і змія навчила людство, що все починається з малого сумніву. Що вже казати про наш діджиталізований світ постправди з його фейками, недовірою і репліками луї вітонів?

Журналістка Ілона Михніцька, «Сенсор».

Проста, але красива форма. Не затьмарює суть, як це нині модно. Просто Кіно на долонях. Важливий і щемливий зміст. Три години драми, яка не втомлює. Тема — актуальна. Особливо сьогодні. Фейки, хейт, категоричність... Презумпція невинуватості? Ні, не чули.

Головний редактор «Главком» Микола Підвезяний.

Холодна м'ята [Архівовано 16 липня 2019 у Wayback Machine.]

Точка зору [Архівовано 1 лютого 2020 у Wayback Machine.]

Місце для дракона [Архівовано 11 березня 2020 у Wayback Machine.]

Трупа

Станіслав Весельський
Христина Дейлик
Слава Красовська
Данило Мірешкін
Марія Моторна
Вероніка Шостак
Лариса Шелоумова
Юрій Кулініч
Сергій Радченко
Ігор Чебан
Дмитро Базай